Антоніна чекала з гаража свого чоловіка Петра. Він пішов туди по машину.

Подружжя зібралося їхати в село на цвинтар, де були поховані мати й вітчим Антоніни.

Жінка вийшла з під’їзду. Їй уже самій зараз було за шістдесят, а батьків не стало один за одним майже п’ять років тому.

Вона присіла на лавку біля під’їзду і раптом згадала свого вітчима Віктора Павловича, якого називала дядькою Віктором.

– Чомусь я частіше згадую його, а потім уже й мама постає перед очима, – замислилася жінка…

…Дитинство Тоня не дуже й хотіла згадувати, невеселе воно було, та й залишилися одні уривки з того часу.

Батько кинув їх з матір’ю, коли доньці було чотири роки.

Вірніше покинув він матір, а Тоню він не хотів бачити, йому до неї зовсім не було діла.

Він ніколи не цікавився донькою і не намагався навіть виховувати, дивився як на пусте місце.

Може, батько й не був поганою людиною, просто він не любив їх з матір’ю…

…Тоня підростала і бачила, що матері важко, вона переживала, іноді плакала.

Це потім Тоня зрозуміла, коли була вже дорослою, що мабуть, мати дуже любила батька.

Коли Тоня була, то не розуміла, за що мати його любила. Вона вважала, що у дорослих все заплутано й складно. І коли сама стала дорослою, переконалася, що так і є.

Майже три роки Тоня з матір’ю прожили вдвох, але одного разу до них прийшов дядько Сергій. Тоня вже дещо розуміла – через два місяці дівчинка мала піти в перший клас.

Дядько Сергій з першого погляду Тоні не сподобався. Зовсім не сподобався. Неохайний, хоч і був веселий характером.

Вона думала, дивлячись на нього:

– Прийшов у гості в брудних черевиках, хоч і жарко на вулиці. І де він бруд знайшов, он засохла грязюка? І кепка мені його не подобається, і посміхається якось дивно…

Це потім вона зрозуміла, що він усміхався награно, та ще й був веселий. Намагався обійняти маму, але та його відштовхувала усміхаючись, показуючи на доньку.

– Ну, Сергію, заспокойся, донька вже все розуміє, – говорила вона, а сама показувала їй очима, щоб та пішла на вулицю.

Не сподобалося Тоні, що прийшов якийсь дядько в брудних черевиках і забруднив підлогу, яку мати щойно вимила.

Вона пішла на вулицю, погралася з кошеням, яке сиділо на лавці, потім пішла до подружки, яка жила в будинку навпроти.

Коли вона повернулася додому, то почула, як свариться дядько Сергій. Виявилося, що він зняв свої черевики, а кошеня їх намочило.

Сварився він на всіх на світі – і на маму, і на кошеня, і навіть на Тоню. З того часу він до них більше не приходив. А мати, виправдовуючись перед донькою, якось зніяковіло сказала:

– Доню, у своїй хаті без чоловічих рук ніяк не обійтися. Ти ж бачиш, дах у нас тече, тазик ставимо, коли йде дощ. Ось дядько Сергій і допоможе нам з ремонтом.

Але він так і не прийшов. Тоня навіть і не засмутилася, тільки раділа…

…Наступного року вони жили з матір’ю теж удвох.

Тоня вже закінчила перший клас і знову до них прийшов чоловік, але цього разу інший і звали його дядько Віктор.

– Привіт, мене звуть дядько Віктор, а тебе Тоня, я знаю, мама твоя мені говорила, – простягнув він їй руку, але вона не хотіла з ним вітатись за руку.

– Доню, привітайся з дядьком Віктором, бо він подумає, що ти не ввічлива, – сказала мама, але Тоня тоді так і не дала йому руку.

Вона дивилася на ноги дядька Віктора і побачила, що він зняв взуття ще на ґанку, і це відзначила про себе.

– Не такий, як той, що приходив у брудних черевиках, – а сама вийшла на ґанок і глянувши на його туфлі, полегшено зітхнула.

Його взуття було начищене і акуратно стояло збоку.

Того дня дядько Віктор у них пробув недовго, навіщось лазив на горище, щось там виглядав і записував у маленький блокнотик.

Потім його не було майже тиждень. Тоня вже зраділа, що вони з мамою знову житимуть самі. Але на вихідних до їхнього будинку під’їхала вантажна машина з дошками й шифером. Тоня вискочила на вулицю і побачила дядька Віктора, з якимось старим.

– Тоню, привіт, – звернувся він до неї. – А це мій батько Павло Іванович.

– Здрастуйте, – ввічливо відповіла вона і сіла на лавку.

Вона дивилася, як дядько Віктор з батьком розвантажили машину. Їй здавалося, що цього дня вони більше не розмовляли, тільки між собою перекидалися якимись фразами, наче розуміли один одного без слів. А через кілька днів їхній будинок був під новим дахом. А коли йшов дощ, вони з матір’ю вже не підставляли відра й миски, зі стелі не капало.

– Мамо, як чудово, тепер у нас сухо в будинку, – раділа Тоня. – Тільки я не зрозумію, з чого раптом дядько Вітя перекривав нам дах, ти ж його знаєш всього тиждень.

Але мати винувато глянула на доньку:

– Не тиждень дочко, а чотири місяці я з ним знайома. Боялася тобі сказати, я ж знаю, як ти ставишся до чужих дядьків.

– А цей дядько Віктор роботящий, одразу видно, і взуття у нього завжди начищене, – посміхнулася Тоня.

Це потім вона розуміла, що не була права, коли намагалася влазити в особисте життя матері, але тоді їй не хотілося її ні з ким ділити.

Через тиждень знову приїхав дядько Віктор вже один і з тортом у коробці.

– Привіт, – знову простягнув він руку Тоні, а та простягла свою у відповідь. – Ну от значить тут у мене торт. Мені в магазині сказали, що він смачний.

Мати поставила чайник і вони утрьох пили чай. Торт справді був смачний.

Цей момент із дитинства вона чомусь запам’ятала на все життя. Мама була весела весь вечір, доньку гуляти не відправляла. А дядько Віктор починав Тоні подобатися.

Він не був нав’язливим, а просто розмовляв з нею, як із дорослою і не ліз із недолугими розпитуваннями.

Потім він пішов, а Тоня з мамою ще довго сиділи на кухні. Їй здалося, що після його відходу в хаті стало дуже тихо.

– Мамо, а куди пішов дядько Віктор, де він живе?

– Він живе у місті з Павлом Івановичем, ти ж його знаєш, зі своїм батьком. Пішов на автобус, – відповіла мати.

– Виходить, вони теж живуть удвох?

– Виходить, тільки вони живуть у квартирі.

– А ти де його знайшла, мамо?

– Ну тоді я на базар у місто їздила, пам’ятаєш ще купила тобі теплу кофту? Ось там і познайомилися, я його випадково зачепила, а він засміявся і ми познайомилися.

Тоня уявила, як мати зачепила його і теж засміялася.

– А Павло Іванович мені сподобався того разу, мамо, такий серйозний дідусь, і з розпитуваннями до мене не чіплявся.

– Так, дочко, він такий спокійний і Віктор у нього пішов. Павло Іванович рибалка, часто буває на риболовлі і навіть нас з тобою покликав наступного вихідного на річку. Поїдемо, ти згодна?

– Так-так, я хочу, ми з тобою ніколи не були на риболовлі, – заплескала в долоні дочка.

Але наступної пʼятниці мати раптом заслабла, а в суботу в неї піднялася температура. Приїхали на мотоциклі з коляскою Павло Іванович і дядько Віктор.

Зустріла їх засмучена Тоня, яка вискочила на ґанок.

– А мама заслабла, у неї сьогодні температура, наша риболовля скасовується. Але мені дуже хотілося…

Усі зайшли в хату, мати лежала з температурою, Павло Іванович спитав стривожено:

– Пігулки від температури є? Може в аптеку з’їздити, га?

– Є, маю я все, – запевнила мати. – Жаль ось доньку, дуже вона хотіла поїхати на риболовлю, а я підвела.

— То ми можемо її взяти з собою, — сказав дядько Віктор.

– Мамо, я дуже хочу, ну можна я теж поїду.

Мати подивилася на чоловіків, а Павло Іванович відповів, посміхаючись:

– Я теж не проти, ми ненадовго.

У той день вони зловили всього чотири рибини, не дуже великих.

Посмажили прямо на багатті і Тоні здавалося, що смачнішої за цю рибу, вона нічого в житті не їла.

Але приїхавши додому, вони зрозуміли, що їхня риболовля закінчилася сумно.

Мати лежала з високою температурою, довелося викликати швидку.

Її відвезли у районну лікарню.

Тоді Віктор заспокоїв матір:

– Не хвилюйся за доньку і одужуй, я подивлюся за нею, залишуся тут у вас. Поки лежатимеш у лікарні, ми тут з нею будемо господарювати.

Тоня теж кивала головою і обіцяла матері, що вони впораються.

І вони впоралися. Тоня допомагала дядькові Віктору мити посуд, потім вони малювали, а дядько Віктор готував борщ, щоправда, дуже густий, але їй подобалося, смачно було.

Потім відремонтував підлогу в коридорі, і вона вже не рипіла.

Купив фарбу блакитного кольору і пофарбував вікна. Вікна привітно виблискували на сонці.

Він іноді відвідував матір і розповідав Тоні, що вона одужує і турбується за дочку, але він її запевняв, що в них удома все добре.

Настав той день, і дядько Віктор привіз матір додому, трохи схудлу, але веселу. Тоня кинулася до неї, вони обійнялися.

– Ох, доню, як же ж я за тобою скучила. Ну як ви тут із дядьком Віктором поралися?

– У нас все нормально мамо, тільки ти більше не їдь у лікарню, – відповіла донька.

Вони знову втрьох сиділи за столом на кухні і пили чай із печивом і цукерками, які купив Віктор. Весело сміялися, жартували. Потім Віктор почав збиратися додому. Тоня раптом вискочила в коридор і, схопивши його за руку, промовила:

– Дядьку Вікторе, ти куди? Залишайся у нас, залишайся назавжди…

Він блискучими очима дивився на Тоню, трохи нахиливши голову, потім глянув на матір, що притулилася до одвірка дверей.

– А що, мабуть, залишусь. Мені тепер без вас жити погано, мені буде нудно без вас.

– Ого, і нам тепер не буде нудно, правда, мамо?! – засміялася радісно Тоня.

З того часу вони жили разом, багато хорошого було в них. Тоня з матір’ю їздили з дядьком Віктором та його батьком на риболовлю, ходили у кіно, відзначали дні народження. А мама розповіла їй, що у дядька Віктора дружини не стало.

Якось у Віктора був день народження, зібралися гості. Приїхав його батько, приїхав друг Віктора з дружиною із міста, прийшли сусіди, які жили поряд і навпроти їхнього будинку.

Стіл накрили на подвірʼї, було тепло й весело. Всі говорили тости й побажання. Тоні в той час йшов дванадцятий рік.

Коли дійшла черга до неї привітати дядька Віктора, він звернувся до неї:

– А що ж мені побажає моя донечка?

Тоня встала, гості затихли, дивлячись на неї, було чути, як стрекочуть коники.

Вона оглянула всіх і зупинила свій погляд на вітчимі. І тут дівчинка промовила слова, від яких ахнули всі гості.

Тоня хотіла було розповісти імениннику вірша, але він, як на зло вилетів з голови.

І тоді вона просто сказала:

– З днем народження, татусю!

Тоня побачила, як він нахилив голову, щоб не показати своїх сліз, а мати теж витирала сльози хустинкою.

Всі загомоніли й заплескали в долоні…

Впоравшись із собою, Віктор підвівся й сказав:

– Дякую, дочко. Це найкраще привітання для мене…

…Антоніна отямилася від спогадів, почувши шум машини, що під’їхала, і побачивши свого чоловіка Петра.

Дорогою до села, вона розповіла Петру про свої спогади, а він серйозно сказав:

– Так, пощастило тобі, Тоню, з вітчимом… Не всі вітчима заслуговують, щоб їх називали татами…

КІНЕЦЬ.