Одного ранку, коли сонячне світло ледь пробивалося крізь фіранки, я знайшла записку на нашому холодильнику.

У ній коротко і ясно говорилося: «Я йду». І це після 25 років шлюбу! Ні слів пояснення, ні натяку на жаль. Я стиснула записку в руці, а потім, як за інерцією, викинула її на смітник.

Поставивши чайник, я розмірковувала над своїми почуттями. Дивно, але я не відчувала ні гіркоти, ні образи. У нашому будинку давно згасли вогники радості та тепла.

Мій чоловік, як і я, просто існував поруч, не приносячи один одному ні радості, ні смутку. Того ранку, наливаючи собі чай, я згадала наші перші роки спільного життя.

Які ми були закохані та щасливі, сповнені надій та планів. Але згодом щось змінилося. Рутинні будні з’їдали нашу пристрасть і тепло, залишаючи лише байдужість та звичку.

Поки я доїдала сніданок, роздумуючи над усім, що сталося, пролунав дзвінок у двері. То була моя подруга, Марина.

Вона зрозуміла, що щось не так.

– Що трапилося? Ти виглядаєш такою задумливою, — спитала вона, сідаючи навпроти мене.

Я розповіла їй про записку. Марина слухала мене уважно, потім взяла мої руки до своїх.

— Знаєш, це може бути початком нового розділу твого життя.

Ти сильна, і ти маєш усі шанси на щастя, — м’яко сказала вона. Ми проговорили весь день, згадуючи минуле та мріючи про майбутнє.

І тоді я справді зрозуміла, що життя продовжується. Що, можливо, цей відхід відкрив мені двері до нового шляху, нових перспектив і, хто знає, до нового кохання.

З цим відчуттям можливостей я подивилася у майбутнє. Відхід мого чоловіка після 25 років шлюбу не був кінцем. Це було початком чогось нового…

КІНЕЦЬ.