Я маю подругу Марину. Вона народилася в бідній сім’ї, але багато чого досягла в своєму житті, я завжди до неї тягнулася, часто приклад брала з неї. Та остання наша розмова мене трохи засмутила. Чи Оксана тут права?

– Я зі своїм чоловіком нашим дітям ще з самого народження, з малечку, завжди говоримо: тут нічого вашого немає, все наше тут! – гордо якось мені сказала Марина.

– Щоб відразу це розуміли, ні на кого не сподівалися зовсім і розраховували в цьому житті лише на себе! Це єдино правильний підхід

Дітей у Марини двоє, навчаються вони обоє у початковій школі. Сім’я у них дуже благополучна і в плані відносин, і в сенсі достатку, вони зовсім не бідують. Можна сказати взірцева, як на мене, на сьогоднішній день.

Марина сама сидить вдома і займається розвитком дітей. У дітей є все, що потрібно: секції, гаджети, поїздки, у кожного в їх великій та просторій квартирі своя окрема кімната.

– Що значить “своя” кімната? – якось мені Марина сказала, коли я в розмові підняла цю тему одного разу.

– У них буде своя, коли вони підуть вже самі працювати і куплять собі нерухомість самі.

А ця квартира і всі речі в ній – наші! Діти наші повинні розуміти це все ще сьогодні, з перших днів, що нам з чоловіком всі ці матеріальні блага не з неба впали, а важкою працею дісталися, свого часу. Заробляли ми все самі, з нуля. Нам ніхто не допомагав зовсім. Ось і вони нехай всього досягають теж самі в своєму житті.

– У 18 років, чи що, збереш просто сумки і відправиш власних дітей на всі чотири сторони? – сміються з Марини дуже часто її родичі, як тільки вона заводить мову про своїх дітей.

– Ну не в 18, звісно, все ж довчитися їм дам, я мати відповідальна і розумію, що це дуже важливо для майбутнього їх, ми дамо їм гарну освіту, – серйозно відповідає їм Марина.

– А з року десь, можливо, двадцять другого – прямо так, так і зроблю! Зберу їм сумку і вперед у життя, в самостійне плавання, на зустріч в доросле і самостійне життя.

Я вже їм не один раз говорила, що я в своєму житті поки заробляла гроші, теж особливо нічого не побачила. Утримувати дорослих людей я не маю наміру, бо ще й для себе хочу пожити і побачити цей світ, адже сама я жила в бідній сім’ї і освіти доброї не мала, не дали мені батьки, вони не мали змоги, я досягла все сама.

А от я, чесно кажучи, не знаю, чи правильно робить Марина, он моя рідна сестра навіть на пенсії своїм дітям умудряється допомагати, ще й копійку якусь для них збирає, хоча сама дійсно дуже на собі економить, але ж вона мати. Хто ж їм дасть, як не вона?

Я теж буду робити, як моя сестра, навіть на пенсії дітям допомагатиму, якщо матиму здоров’я, усю зекономлену копійку даватиму їм?

Хіба це не правильно? Хіба ми не маємо дбати про своїх дітей? Для чого тоді батьки?

Джерело