Раніше суботнього ранку, коли вся сімʼя сиділа за столом і снідала, до квартири зателефонували.

– Кого це ще занесло? — буркнув Олег, суворо подивившись на дружину.

— Це не до мене, — впевнено відповіла Ольга на суворий погляд чоловіка.

– Я нікого не чекаю.

До квартири знову зателефонували. На цей раз Олег суворо подивився вже на дванадцятирічного сина.

— А тим більше не до мене, тату, — сказав Антон.

— Мої друзі без попередження в гості зранку не ходять.

— У такому разі, — впевнено промовив Олег, — пропоную взагалі не відчиняти. Нехай гадають, що нас немає вдома. А то раптом це якісь родичі приїхали у гості. Пам’ятаєте, що було сім місяців тому? Приїхали так само рано вранці. А після цілого місяць ми не знали, як їх випровадити.

— Пам’ятаємо, звісно, ​​— відповіла Ольга.

— Хіба таке забудеш?

— А мені після того, як вони поїхали, два місяці знадобилося, щоб прийти до тями і знову почати вірити людям і думати про них добре, — відповів Антон.

І сім’я продовжила снідати.

Але дзвінки до квартири не припинялися. Більше того, після того, як Ольга сказала, що це вже нахабство, у двері стали стукати.

— Це переходить усі межі, — сказала Ольга.

— Тепер, тим більше, не відкриємо.

— Може це не родичі? – припустив Антон.

— Надто вже рішуче поводяться.

— Саме так, що рішуче! – сказав Олег.

— Хто ще так може поводитися, якщо не родичі? Вони це, я серцем чую.

Антон знизав плечима.

— А навіть якщо й не родичі, — продовжив Олен, — що з того? Якщо ми нікого не чекаємо, навіщо впускати? Правильно?

– Правильно, – впевнено погодилася Ольга.

— Правда, тату, — відповів Антон, — нема чого.

В цей час на телефон Ольги зателефонували.

— Не відповідай, — пошепки сказав Олег, — подивися, хто дзвонить.

— А чого ти пошепки кажеш? – теж пошепки запитала Ольга.

— Та хто знає, що там, — тихо відповів Олег. — Така ситуація, що вже застерігаюся. Раптом біля дверей підслуховують.

Ольга подивилася, хто дзвонить.

– Це сусідка.

– Не відповідай! — вигукнув Олег. — Це родичі до них, мабуть, зайшли і через них намагаються додзвонитися до нас.

— Нелогічно, тату, — сказав Антон. — Навіщо родичам через сусідів наших до нас додзвонюватись? Вони могли б самі нам зателефонувати. Безпосередньо.

— Антон має рацію, — сказала Ольга.

— І то правда, — погодився Олег. – Ну тоді добре. Відповідай.

Ольга відповіла сусідці, і з’ясувалося, що це дзвонив і стукав у квартиру листоноша, яка принесла телеграму. А не додзвонившись і не достукавшись, він подзвонив і постукав сусідам.

— Доведеться відкривати, — сказав Олег.

Він вийшов із кухні, а невдовзі повернувся з телеграмою в руці.

— Ні, я відчував, що це родичі, — сказав він.

– Що повідомляють? – Запитала Ольга.

— За тиждень на місяць приїдуть у гості, — відповів Олег. — Дякувати Богові, що цього разу попередили.

— Що робитимемо,Олеже? – запитала Ольга.

— Тату, ти як хочеш, але я вдруге не витримаю, — сказав Антон. — Сам бачиш, я тільки недавно знову повірив у людей і більше ризикувати не хочу. Я, як і ти, хочу дорослим стати і таке інше. Ну, ти розумієш?

— Я розумію, синку, — сказав Олег. — І більше ми такого не допустимо. Те, що вони нас попередили, це гаразд. Але… Пускати ми їх не зобов’язані. Нехай у готелі живуть.

— Може, поїдемо кудись? – запропонувала Ольга.

— І їхати ми нікуди не будемо з власного будинку, — твердо промовив Олег. — Ми не для того щомісяця по вісімнадцять тисяч за іпотеку платимо, щоб кудись їхати. З якого дива? У гості вони, бачте, приїдуть. А на них чекають, що вони приїдуть? От і нічого тут.

– А як же тоді, тату? — спитав Антон.

– А ніяк, – відповів Олег. — Ось як сьогодні сидітимемо вдома і нікого не пускатимемо.

За день до приїзду родичів Олег зібрав ще раз усю сімʼю.

– Завтра вирішальний день, – сказав він. — Про всяк випадок усі мають бути готові, що вони можуть приїхати й уночі. Тому… На дзвінки та стуки у двері не реагуємо. Нас немає. Те саме стосується і телефонних дзвінків. Хто б не дзвонив. Всім зрозуміло?

— Ясно, — злякано відповіли Ольга та Антон.

— Може, телефони взагалі вимкнути? – запропонував Антон.

– Ні, – сказав Олег. — Телефони ми відключати не будемо. Ми маємо бути в курсі того, хто нам дзвонить. Просто не відповідатимемо на дзвінки, і все. Тепер головне. Кожен на своєму телефоні повинен вимкнути гучний дзвінок. Раптом вони будуть дзвонити та підслуховувати біля дверей. І гучні дзвінки нас можуть видати. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіли в унісон Ольга та Антон. — І завтра весь день ходимо по квартирі навшпиньки, — додав Олег. — Говоримо напівголосно. І ось настав той самий день. Цілий день сім’я була як на голках. Усі поводилися дуже тихо, чекаючи чогось страшного. І навіть про всяк випадок світло у квартирі не включали, коли на вулиці стемніло. Але… Нічого страшного так і не сталося. До них ніхто не приїхав. І навіть не зателефонував. Ні на телефон, ні на двері. А ввечері від родичів надійшло повідомлення, в якому вони вітали Олега, Ольгу та Антона з 1 квітня.

— А я тільки-но знову почав вірити людям, — сказав Антон.

КІНЕЦЬ.