-Наче й не робив нічого, а втомився, – пробурчав Олексій, скривився, і сів у крісло. – Що запланував і половину не встиг.

-Та перестань, Олексію, весь день то одне, то інше. Ти траву косив. Ще й в теплиці помідори прополював. Увечері їх обприскував. На річку ми ходили. Я обід я готувала, варення варила. Читала по обіді.

А що, на твою думку, треба постійно щось робити без зупинки? Так, ми ж пенсіонери. Не працюємо вже, ніби весь день вільний. Але ж треба себе розуміти, вік своє бере, вже не сорок нам, і навіть не п’ятдесят. Кожному віку своє. А тут і молодий втомиться, справ завжди безліч. Ти ж не думаєш, що ми ледарі?

-Так, Таня, так і думаю, бо справ купа, а я нічого не встигаю! Для тебе ж стараюся! Хто мені каже постійно:

-Давай другу теплицю зробимо, бо огірки з помідорами разом погано ростуть.

Або ще:

-Ось у Петрівни будинок уже поремонтували, а ми навіть ніяк пофарбувати свій будиночок не можемо. А сама Петрівна, поки їй будинок оновлювали, вже п’ятдесят банок огірків закрила. А ми лише сім.

А ти подумай лишень, куди нам стільки? Ну не їмо ми стільки огірків. У нас і так з тобою цих банок із огірками з того року ще у підвалі стоїть. А ти все свіженьких крутиш, ніби ми не наїмося! Он весною скільки викинули і варень і солінь старих.

Ну куди це, для чого це треба? От і метушимося, крутимося, не встигаємо. А потім дивишся – ще один день пусто прожитий! Тож завтра вранці ми встанемо рано-рано. І знову за справи візьмемося. Круговерть якась! У мене від цього всього настрій псується, я незадоволений собою.

Настрій чоловіка передався і Тетяні. Лягла спати, а заснути не може. Начебто й очі злипаються, а думки в голові крутяться, крутяться, не дають ніяк заснути. Та ще й повня. З-за хмарки місяць визирнув, у вікно світить, ну який сон.

Повернулась Тетяна на бік, спиною до віконця, від місячного світла. Дивиться, а в кутку, за столом, куди місячні промені теж трохи дотяглися, за їхнім столом… Сидять двоє!

-Боже правий, та що ж це?!

Хотіла Тетяна поворухнутися, чи гукнути, а не може. Тільки чує, як ті двоє між собою розмовляють.

Таня не вірила своїм очам.

-Так, тепер давай подивимося. Дві душі тут живуть. Душі хороші, добрі, тільки ось…

-Не тягни, ще роботи багато, як вони день дарований провели, кажи.

-Таааак, рано вдосвіта він в туалет вставав. На ґанку потім довго стояв, на світанок милувався.

Захоплювався творінням Господнім. Птахів ранніх слухав. Повітря вдихав з невимовною насолодою, солодке, прохолодне, ранкове…

-За це – плюсик.

-Потім він робив щось вдень ​​і пісню тихо приспівував. Душа його хвилювалася, відгукувалася при цьому.

-І за це – ще плюс.

-А надвечір Її він обійняв її, ніжність, любов душа його випромінювала.

-Це ще плюс, але за день це небагато. А вона?

-Та теж метушня одна. Навіть заздрість була невеличка.

-Це мінус, а ще?

-Плакала вдень, і душа її плакала, очищалася. Його вона шкодувала, що не молодий, що сумує він. Про ближнього плакала світлими сльозами.

-Це також плюс.

-А коли він її обіймав, душа її відгукувалася, танула, любов у відповідь випромінювала, щаслива була.
-Це, звичайно, плюс. Цим можна ще залишитися тут. А там подивимося, може вони ще зможуть від метушні відволіктися, і всі дари прийняти, що їм Господь дає.

Хмара знову закрила нічного красеня, і місячне світло потьмяніло. Тетяна й не помітила, як вона заснула…

…Вранці за сніданком хотіла Тетяна Олексію розповісти про нічну подію. Але так і не змогла потрібних слів підібрати. Начебто і не сон, і не реальність, а що це було – незрозуміло. І натомість Таня раптом сказала:

-Олексію, а ти щось давно не грав на гітарі, пісень не співав

-Не до гітари мені, справ повно, – Олексій посміхнувся, але посмішка трохи кисла вийшла.

-Та облиш, які справи, все й так добре. Топчемося, тупцюємо, метушня це все. Дня не бачимо. Ходімо хоч по обіді на те поле подалі прогуляємось. Сто років там не були. Там трава некошена, квітів польових море.

Олексій подивився на Таню здивовано.

Найнеобхідніші справи стали швидко. А коли Таня обід накривала, то з кімнати раптом почула, як Олексій заграв на гітарі, і заспівав пісню, її найулюбленішу. І так на душі стало добре!

Увечері на столі стояв пишний букет польових квітів. Таня з Олексієм нагулялися, чаю напилися з м’ятою та чебрецем. Таня сиділа з вишивкою, як давно вона не займалася улюбленою справою.

-Тетянко, дивись, зірки якісь яскраві, йди до мене, на вулиці постоїмо, – покликав Олексій з відкритої веранди. Таня вийшла до чоловіка: – Ой, дивись, зірка летить, а небо якесь високе, темне.

-Загадала бажання?, – Олексій обійняв дружину.

-Так, загадала. Сьогодні такий день добрий, довгий. Здається, що ранок був давним-давно, а тобі?

-Мені теж…

-Так от, я хочу, щоб у нас було багато таких днів. Коли можна нікуди не поспішати. Коли можна обійняти одне одного. І дивитись, як пливуть хмари. І захоплюватися квіткою – як із бутону змогла виникнути ця недовговічна краса, ця барвиста ніжність!

-Ну треба ж, Тетянко, а я думав, все погано, а ти… Ти все та ж сама! А я думав, у тебе одні огірки на думці!

-Ну Олексію, ну відчепись, зовсім, чи що!

-Чудовий день, Таня, я те саме загадав, що й ти, уявляєш? Давно мені так добре, так легко так спокійно не було…

До того, що бачимо щодня, ми стаємо неуважні. А кожен день такий чудовий і унікальний. І буде щасливий той, хто відволічеться від метушні споконвічної. І підніме очі, і погляне на величну красу задуму Творця…