Микола Іванович сидів на кухні у дочки та їв сосиски. Підчіплював виделкою, дивився задумливо, мачав у кетчуп і довго жував, хитаючи головою. Наче своїм думкам дивувався.

– Тату, я тобі у кімнаті Володі постелю, гаразд? Ну куди ти на ніч дивлячись на дачу поїдеш, адже будинок холодний, поки прогріється. Тааату, ти мене чуєш?

– Марина сіла перед ним на табуретку.

– Тату, мені здається це взагалі нісенітниця якась, неправда! Ну не може цього бути, скажи, що на тебе найшло, тату? Може я чогось не знаю, може, у тебе є інша жінка, вибач що так говорю.

Микола Іванович здивовано підняв брови і подивився на дочку. Марина одразу ж затараторила: – Тату, та я так не думаю, але ж має бути якась причина?

Ви ж з мамою навіть для моїх подруг завжди були прикладом. Звичайно, ми всі люди, а не ангели. Але я вас із мамою окремо навіть не можу уявити. Усі вихідні та відпустки ви разом, ну ясно ж, що не просто так. Не могло все це ось так раптом зникнути!

Ось у Олі, подруги моєї шкільної, батьки все життя сварилися. Не могли разом довго перебувати і все. Батько вічно то в гаражах, то на рибалку їде, спробуй перевір його, чи він там, що він там робить?

А мама її одна вдома порається, або до сестри поїде, набридне одній сидіти. Так коли вони розлучилися, всі тільки й зітхнули вільно – ну нарешті! Ні в кого навіть питань не виникало чи думок про примирення. Але у вас то тато зовсім все інакше було. А тепер на тобі – мої батьки розлучаються!

Микола Іванович доїв сосиски, мовчки сполоснув тарілку і виделку, потім примруживши очі глянув на дочку і махнув рукою.

– Та хто вас, жінок, зрозуміє, Марино! Я ось думав, матір твою як себе знаю, адже скільки років разом. А виявилося ні, ось як буває, наче і не чекаєш каверзи, а на тобі! Все, гаразд, проїхали. Ти мені де, у Володі на дивані кажеш постелила? Спить він вже? Ну я тихенько, ти вже вибач, Марино, я вранці поїду.

Микола Іванович ліг у кімнаті онука на диванчик, а Марина одразу маму набрала, і тихо їй:

– Мамо, ну ви що влаштували? Ти що серйозно? Та припини, ви ж не сварилися ніколи. Мамо, я все розумію, у тата характер, але він завжди такий був. Ну так. А я тобі казала – сходи в салон зачіску зроби і нігті, як на роботу завжди робила. Що означає тепер інша річ? Може у вас по особистому щось не виходить, вік все-таки?

Та я не лізу, ну може тату на огляд треба? Все, все, вибач. Мамо, ну хоч можна ми до тебе завтра з Володею приїдемо? Він давно хотів у дворі з Михайликом сусідським на самокатах покататися, а ми з тобою чай поп’ємо, добре мамо? Тато зараз спати у кімнаті Володі ліг, завтра на дачу їхати зібрався. Ну, як я його відмовлю, ти ж його знаєш.

Лариса телефон поклала – звичайно донька переживає. Умовляти їх буде, тільки напевно навряд чи це допоможе. Не чекала Лариса, що все так обернеться! Слово за слово, і виникло якесь незрозуміле відчуження.

Із чоловіком Миколою Лариса майже сорок років тому познайомилася. Запросила одного разу друзів на свій день народження. Курочку посмажила, картоплі наварила, приготувала салати всякі. Загалом що змогла, часи були не дуже. А друзі з собою ще свого однокурсника привели.

Поки всі їли-пили, потім спілкувалися та танцювали, Микола потихеньку курку все їв. Голодний був, жив у гуртожитку від технікуму. Мати з бабусею в селі, далеко. А допомоги чекати більше і нема від кого. Микола вдень навчався, а ночами працював. На це й жив.

Гості непомітно розійшлися потихеньку, а Микола так і заснув на дивані, Ларисі шкода було його будити.

Вона тоді впросила батька, що Коля трохи поживе у них на дачі. Він диплом писав, захист незабаром, а в гуртожитку важко було займатися. А якось Лариса з мамою котлет насмажили до обіду. Лариса сказала, що до подруги поїде, а сама тихенько відклала в сумочку потроху і на дачу махнула.

Микола розповідав їй про диплом, свої плани. У хаті було холоднувато, Микола розтопив грубу – була рання весна. І дбайливо закутав Ларису пледом. Лариса дивилася на багаття, на Миколу, що розповідає щось, і хотіла, щоб так було завжди, щоб все життя цей хлопець був з нею поруч…

Марина приїхала одразу після сніданку. Володя повис на шиї у бабусі:

– Бабуся, а дід де? На дачі? Я теж хочу. Мамо я до Михайлика, ми на самокатах, гаразд? Поряд із будинком, обіцяю!

– Двері зачинилися, тільки Володю і бачили.

– Мамо, тато дзвонив?

– Марина ніяк не могла заспокоїтись.

– Може ви хоч поговорите?

– Марино, я не знаю. Коли ми працювали все якось інакше було. А зараз ми цілодобово разом. Може набридли один одному. Я ніби намагаюся, його доглядаю, тато якось здав останнім часом, а він дратується.

Піде у сараї щось робить, потім важко йому. І чим більше я піклуюсь, тим більше він дратується. Бурчати став – що ти за мною ходиш? Начальника включає, звик зі своїми роботягами. Загалом не знаю, Марино, не хочу я все це зараз обговорювати. Погано про тата говорити не хочу. Тато наш дуже хороша людина.

Після від’їзду доньки та онука Лариса зовсім зажурилася. Нісенітниця якась так, на старості років у такій ситуації опинитися. Думала, що вони один одного підтримуватимуть, а вийшло ось як, можна сказати і приводу немає, на рівному місці.

Почекавши ще кілька днів, Лариса вже почала турбуватися. Все ж таки чоловік у віці, як він там? На дачах зараз не сезон і народу немає нікого. І Лариса наважилася.

Вдень з’їздила все купила, що намітила. Увечері волосся пофарбувала, і рано-вранці поїхала. Дача у них недалеко – година з невеликою електричкою. У сумці Лариса сюрприз для чоловіка приготувала, він це давно хотів. Якщо помиряться, то їм на радість. А розлучаться, то Миколі на згадку. Але Лариса вірила, що помиряться.

Ще здалеку Лариса зауважила, що машини біля будинку немає. Дивно, Микола точно на машині поїхав. Ось тобі й раз, Лариса була впевнена, що Микола на дачі, а де ж ще він може бути цілий тиждень?

Вона піднялася на ґанок і чомусь постукала. Але їй ніхто не відчинив. Відімкнула двері – у хаті порожньо. То де ж він? Невже й справді в якоїсь іншої жінки? Та ні, ну не може цього бути, вона обов’язково це відчула б. Невже так і скінчиться їх з її Миколою кохання на все життя?

Лариса навіть здригнулася від несподівано гучного дзвінка. Це був Микола:

– Ларисо, ти де? Я вранці сьогодні прокинувся і зрозумів, що більше не можу. Ти на дачі? Не їдь, я вже їду!

Приїхав Микола дуже швидко:

– Ларисо, адже я прокинувся і відразу додому, до тебе швидше помчав. А тебе вдома нема! Мати моя мені під ранок сьогодні наснилася, докоряла мені, повчала. Адже вони з батьком посварилися сильно, коли мені років п’ятнадцять було. У результаті він чи сам пішов, чи мати його виставила, то я й не зрозумів. Але скінчилося погано. Батько мій покрівельником працював, свою роботу любив, вважав, що вона людям радість приносить.

Надійний дах над головою – це вже половина щастя! Він на даху себе краще, ніж на землі відчував, жартував, що майже півсвіту йому видно. А тут почав дах на великому котеджі крити, і сталася біда. Радість життя він втратив без дружини, опори, та й сам не витримав . Мама плакала, себе лаяла, та вже не повернеш, пізно.

Вона й сама без нього довго не протягла, ти ж пам’ятаєш, їй і п’ятдесяти не було. Адже як любили вони одне одного. Те, що тоді вони посварилися, то це щось найшло на них, мама й сама не знає що, то мати мені й сказала. Підлаштовуватися треба один до одного, не піддаватися думкам поганим. Ні образам, ні недовірливості, від них любов чахне.

Я тут одразу про нас і подумав. Чим старший, тим важче, по молодості все простіше. А тут ніби хтось підначує, та нашіптує, що не розуміє тебе дружина, не поважає, старим вважає. Я ж звик працювати, потрібним почуватися. А тепер не знаю, куди себе діти, чим зайнятися!

– Микола підійшов і обійняв Ларису,

-Ти пробач мені, що я не розумний такий був. Весь тиждень сидів вдома і думав, що сердився на себе, а передавав все на тебе. А ще ти мені то спину мажеш, то їжу мені подаєш!

Дожили. Ларисо, ти моя кохана жінка всього мого життя. Мені соромно бути перед тобою слабким. Загалом, я що хотів сказати, мені тут Сергій дзвонив, запропонував лекції читати в технікумі двічі на тиждень. І я вирішив погодитись, як думаєш? І справами мене завантажуй, не шкодуй, я ще ого-го!

Ніколи б не подумав, що на нас чекає таке випробування. Те, про що ми мріяли, а як сталося – не впоралися. Адже бути завжди вдвох виявляється не так просто!

Тут біля дверей раптом почулося шарудіння і сумка Лариси перехелилася на бік.

– Ой, я зовсім і забула, а він пригрівся і заснув, – Лариса загадково посміхнулася.

– Ти ж давно мріяв, що ми візьмемо цуценя, от я й вирішила на знак примирення, чи на знак…, – вона вийняла з сумки песика, той солодко позіхав.

– Звичайно примирення, – Микола з подякою глянув на дружину і взяв із її рук теплу грудочку щастя.

Все-таки чоловіки завжди трохи хлопчаки.

– Так, до речі, у мене тобі теж є подарунок. Думаєш, що я в сараї майстрував? Зараз принесу. Микола вийшов і швидко повернувся.

– Пам’ятаєш ти казала, що тобі для в’язання буде зручно.

На коліщатках, тут і клубки, і твоє в’язання вміститься. Шліфував, щоб нитка за край не чіплялася, коли ти будеш в’язати. Ларисо, зв’яжи будь ласка светр теплий і м’який для свого нне розумного чоловіка, щоб душу грів і погані думки відводив, гаразд? Ой, а що там він вже вплітає, Ларисо?

– Миколо, я зовсім забула, я ж курочку приготувала, як тоді, того дня народження, коли доля нас з тобою звела. Ідемо швидше, поки песик все не з’їв!

Микола та Лариса їли холодну курочку і почували себе абсолютно щасливими. А песик бігав між ними…

Через два місяці Лариса та Миколай відзначили чергову річницю весілля. Гості одностайно побажали їм прожити тридцять сім років так само щасливо, як і попередні.

Як же хочеться побажати кожному знайти близьку людину і жити з нею до старості в любові та радості!