— Алло, Віталій, це ти? Це я, твій друг Микола. Не впізнав? Дивно. Втім, нічого дивного. Мій голос справді став іншим. Мій голос тепер не той, що раніше. Він став сумним. І немає нічого дивного, що ти мене по голосу не впізнав.

– Що? Ні, Віталій, багатим я не буду. Тому що не щастить мені у цій справі. Що? У коханні пощастить? Ні, Віталію, і в коханні теж не пощастить. Тому що ніякого кохання немає. А я говорю, що ні. І не сперечайся. Я, до речі, тобі й дзвоню. Та нічого не сталося. Просто моя Олена пішла від мене до іншого.

Так, Віталій, ось так просто взяла та пішла. Адже нас багато що пов’язує. І ми разом уже понад п’ять років. А вона взяла і віддала перевагу іншому чоловікові. Я говорю, що вона мене покинула. Сказала, що він буде їй найкращим чоловіком, ніж я. Тому зібрала речі та пішла.

Що я зробив, щоб вона не йшла? Я сказав, що їй все пробачу. А вона все одно пішла. Я не знаю, що їй не подобалося. Гадки не маю. Жодних припущень.

Ось тому й дзвоню тобі. Порадь мені щось. Адже ти вже кілька разів був одружений і в тебе троє дітей. Що? Скоро четверта буде? Тим більше, ти маєш знати, як чинити в таких випадках. Адже від тебе теж, напевно, йшли жінки.

Не йшли? А як же тоді ти з ними розлучався? Ах, це вони тебе виганяли? Ти сам йшов? Згоден, це дещо інше.

Але як би ти вчинив у моєму випадку? Саме так, якби дружина сама від тебе пішла. Нічого не робив би? Насолоджувався життям? А хто мені їжу готуватиме?

Мамі зателефонувати? Слухай, а це хороша ідея. Так і зроблю. Хай вона мені їду сюди привозить. Дякую тобі за пораду, друже.

У той же час, коли Микола розмовляв по телефону з Віталієм, його дружина Олена зателефонувала своїй подрузі.

— Варвара, це Олена. Я чого дзвоню. Порадь, як чоловіка з квартири вигнати. Та в тому й річ, що не йде. Та набрид вже мені. Ми вже п’ять років разом, я хочу дітей, а він відмовляється. Каже, почекай ще років із п’ять. А мені вже тридцять скоро виповниться.

Чого чекати? Я виганяла, а він не йде. Відразу починає плакати і говорити, що йому нема куди йти. Та в тому й річ, що є куди. Він у мами своєї зареєстрований. Але переїжджати до неї не хоче. Бо там однокімнатна квартира, а в мене двокімнатна квартира.

Намагалася хитрістю його вигнати. Думала, коли він піде на роботу, я замки у дверях поміняю. Але він як відчув і взагалі перестав кудись виходити.

Навіть на роботу не ходить. Адже він бухгалтер. Ну ось і домовився там у своїй конторі, що працюватиме тепер дистанційно.

На нього навіть не подіяло, коли я сказала, що в мене є інший. Повірив, але сказав, що мені все пробачить. Уявляєш?

Коротше, я плюнула на все, зібрала речі та сама пішла. Живу зараз на орендованій квартирі. Йому сказала, що пішла до іншого. Та в тому й річ, що не хочу я до поліції звертатися. У крайньому випадку я так і вчиню. Якщо по-доброму не вийде. Але… А може, без неї можна якось обійтися? А? Можна, можливо? А як?

Варвара розповіла подрузі, як це зробити.

А вже цього вечора Олена повернулася додому.

— Повернулась, Оленка? — радісним криком зустрів дружину Микола.

— Повернулась, — відповіла Олена. — Але ти точно обіцяєш мені все пробачити?

– Точно.

— І дорікати не будеш?

– Ніколи. Тому що я люблю тебе по-справжньому. І розумію, що з кожною жінкою може статися така хвилинна слабкість.

— Та в тому й річ, Коля, що це не хвилинна слабкість. Я люблю його. Але він, коли дізнався, що я чекаю від нього дитину, вигнав мене зі свого дому. Уявляєш? Як добре, що в мене є ти, Коля, який все розуміє та все пробачить.

– А ти вагітна? — перелякано перепитав Микола. – Це точно? У тебе буде дитина? Від нього?

— Ну, а від кого, Коля? Від тебе, чи що? Адже ти не хотів дітей і все для цього робив, щоб їх не було. Від нього, звісно. Але яка ж вона непорядна людина. А я? Наївна простота!

От скажи, Коля, чому ми, жінки, закохуємося завжди не в тих? А? Чому нам так не щастить? Гаразд, вистачить про сумне. Якщо син народиться, на честь тебе назву. І якщо чесно, я рада, що ти, а не він, будеш його батьком. Ти зможеш його правильно виховати. Ти, а не він, будеш для нього прикладом. Я вірю, що ти любитимеш його, як рідного.

І ось тоді Микола не витримав і сказав, що йде.

— Та як же це, Коля? Ти ж сказав, все вибачиш.

– Тебе пробачу, Олена! — гордо відповів Микола. — Але ж не його!

— А навіщо тобі прощати? Він мене образив, а не тебе.

— Помиляєшся, Олена. Залишивши тебе в такому становищі, він образив саме мене. А справжні чоловіки такого не вибачають. А тебе, Олена, я, як і обіцяв, прощаю. Але далі наші шляхи розходяться. І не здумай повісити на мене свою дитину. Відразу попереджаю, що з цим у тебе нічого не вийде.

Микола зібрав свої речі та поїхав до мами. А вже за кілька днів він отримав повістку про розлучення і зателефонував до Олени.

– Так ти ж у положенні, – сказав він. — Хіба нас розлучать?

— А ми не скажемо про це, — відповіла Олена.

Микола зрадів, що так благополучно складається, і незабаром їх розвели. А через рік він випадково зустрів Олену, коли прогулювався парком.

– Як живеш? — спитав він, злякано дивлячись на збільшену форму її живота. – Як дитина?

— Ти не повіриш, — весело відповіла Олена, — але дитини поки що немає.

– Як ні? Чому?

— Та вагітність виявилася хибною.

— У якому сенсі «хибною»?

– У прямому, – відповіла Олена, радісно посміхнулася і пішла далі.

«Це ж треба, а я й не знав, що вагітність може бути хибною, — подумав Микола, проводжаючи колишню дружину сумним поглядом. — А навіщо ж я тоді з нею розлучився, коли нічого не було? До мами навіщось переїхав. Чому життя так грубо обійшлося зі мною? За що доля так немилосердно вчинила зі мною? Це не чесно. Я такого не заслужив».

І з того часу Микола впевнений, що помилкова вагітність — це найбільш несправедливе, що тільки може статися в житті справжнього чоловіка.

КІНЕЦЬ.