У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу ошатна, з пляшкою дорогого ігристого, тортом та упаковкою ковбасної нарізки.

– Дівчатка, після роботи не розходимося, посидимо трошки і відзначимо мій день народження, – оголосила вона.

Тут же всі кинулися її обіймати й вітати. Привітала й Тетяна. Адже вона прийшла працювати в компанію зовсім недосвідченою, отримувала за помилки, але щиро вважала Ніну Іванівну своєю учителькою. Та обійняла Тетяну і прошепотіла на вушко:

– Ще трохи попрацюю і на пенсію піду. Тебе, Тетянко, планую на моє місце запропонувати. Впевнена, ти впораєшся. Ти дисциплінована, серйозна…

Тетяна не встигла подякувати за надану довіру, як уже наступна колежанка підійшла з привітаннями.

Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головної бухгалтерки, накрили паперовою скатертиною, виставили на нього все, що в холодильнику.

До початку святкування прийшов і директор із начальниками інших відділів компанії. Вручив великий букет троянд, подарунок. Знову стало шумно. Тетяна під шумок вислизнула з кабінету.

– Ти куди це зібралася? Ми ж тільки сіли за стіл, – наздогнала її в коридорі колега й подруга Галина.

– Мені треба йти, батько вдома один.

– Посиділа б трохи, хоч пів години, нічого з твоїм батьком за цей час не станеться, – сказала Галина.

– Не вмовляй. Не любить він, коли я затримуюсь, хвилюватись почне, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.

– Та в якому такому віці? Скільки йому?

– Сімдесят один, – зітхнула Тетяна.

– Хіба це вік? У цьому віці інші чоловіки ще закохуються й одружуються.

– Правда, Галю, мені треба йти. Вибачся за мене, – Тетяна розвернулась, збираючись піти, але Галина втримала її за руку.

– Загнала ти себе в куток. Ти ж молода, жодного особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько, що не хоче, щоб у тебе сім’я була? Внуків не хоче?

– Про яких онуків ти говориш? Мені сорок два вже…

– І що? Ти раніше хрест на собі поставила. Такими темпами ти вперед батька ще підеш… Ой, вибач, – осіклася Галина, помітивши осуджуючий погляд Тетяни. – Але хто тобі правду скаже, як не я? Він що, слабий?

– Та ні, просто старіє, переживає піти на самоті.

– Я не розумію тебе, Тетянко. Твоя мати довкола нього все життя танцювала. Де вона? Тепер ти…

– Досить. Це моє життя, – Тетяна забрала свою руку і квапливо пішла коридором до свого кабінету по одяг.
Галина з жалем подивилася їй услід.

А на вулиці пахло весною, ще трохи й набухнуть бруньки на деревах… Дорогою додому Тетяна зайшла в магазин. У касу стояла черга. Вона подивилася на годинник. Час є, з роботи пішла раніше, до будинку хвилин десять іти, встигне. І Тетяна заспокоїлася.

Вдома вона спеціально гучно роздягалась у коридорі, щоб чув батько. Віднесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані і дивився телевізор.

– Тату, я прийшла. Що дивишся?

По тому, як напружено батько дивився на екран, вона зрозуміла, що він незадоволений. А коли він був чимось задоволений?

– Тату, як ти почуваєшся? – терпляче запитала Тетяна.

– Додому ти, дивлюся, не поспішала. Усе гулянки в голові. А я маю тиск. Не стане мене тут на самоті, ти й знати не будеш, — буркнув батько, зиркнувши невдоволено на дочку.

– Які гулянки? Та я всього на хвилинку затрималася, в магазин зайшла, – вона підійшла до шафи, дістала тонометр і з нею повернулася до батька.

– Давай руку, тиск виміряю.

Батько не ворухнувся.

– Тату, ну що ти як маленький? Не впирайся.

Він неохоче простягнув руку. Тетяна одягла манжету, почала працювати грушею.

– Що ти вигадуєш? У тебе ідеальний тиск.

– Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, що є тиск, – буркнув батько.

Тетяна розуміла, що він немолодий, потребує піклування і догляду, все життя пропрацював на будівництві. Але це не означає, що можна цілими днями лежати на дивані.

– Може, лікаря завтра викликати? – запропонувала вона.

– Що вони розуміють, твої лікарі? Випишуть пігулки і все. Ніякого користі.

Тетяна прибрала тонометр і пішла у свою кімнату переодягатися. Потім вона готувала вечерю і вела про себе нескінченний діалог із батьком.

– Мені також хочеться відпочити. Цілий день сиджу перед монітором, очі втомлені. Могла б сидіти зараз із колегами, їсти торт і пити ігристе. Мені посаду обіцяють, а я втекла. А якщо Ніна Іванівна образиться?

Я доросла людина, набридло, що ти мене контролюєш, до всього чіпляєшся. Міг би хоч в магазин сходити в сусідній будинок. Галина має рацію, я так само скоро заслабну. Сил жодних немає…»

Тетяна зупинила себе, не добре розмовляти з батьком, навіть якщо він не чує. Невідомо, як вона себе почуватиме у його віці, може, ще гірше вередуватиме. Тільки перед ким?

Скільки вона пам’ятала себе, мама все робила сама: прибирала квартиру, готувала, тягала важкі сумки з магазину. Батько вважав, що не чоловіча справа господарством займатиметься, тим більше, коли в будинку дві жінки. І не важливо, що другій жінці було мало років.

Не пам’ятала, щоб мама бездіяльно лежала на дивані. Весь час щось та й робила: готувала, шила, в’язала… Ставши старшою, Тетянка їй допомагала.

– Тетянко, йди, погуляй. Заміж вийдеш, ще встигнеш напрацюватись, – казала мама, шкодуючи її.

Коли Тетяна привела додому майбутнього чоловіка Валерія, батько довго його розглядав, потім сказав, що дармоїдів у своєму будинку не потерпить. Він сам усе своїми руками заробив. Нехай не розраховує на квартиру.

Тетяна бачила, що Валерій ледве стримується, щоби не піти. Потім сказав, що нізащо жити з батьками не буде. Після весілля вони винайняли квартиру. Вона часто заїжджала до батьків, намагалася допомогти мамі. Вона часто мала високий тиск.

Валерій ревнував, не вірив, що вона їздила до батьків, вони сварилися. А коли мами не стало, Тетяна почала їздити до батька щодня. Валерій не витримав і пішов, подав на розлучення. Потім, звичайно, намагався повернутись, але Тетяна вже переїхала до батька.

Вона намагалася сперечатися, але закінчувалося це завжди однаково. Батько вдавав, що в нього серце, що недобре, просив викликати швидку. Потім доводилося виправдовуватись перед бригадою швидкої допомоги, червоніючи від сорому, бо у батька зі здоров’ям все було в повному порядку, а до Тетяни сварилися за хибний виклик.

Варто Тетяні було затриматися після роботи, як батько зустрічав її докорами. Чоловіки спочатку залицялися до неї. Але батька вона кинути не наважувалася, як і привести в хату чоловіка. Так і жила з батьком, ні сім’ї, ні дітей.

…Тетяна перемила посуд після вечері, вимила підлогу у коридорі. Помітила на підошві черевиків батька свіжий бруд. Значить, на вулицю він все ж таки виходить, коли вона на роботі. Але нічого, звісно, не сказала. Просто пішла у свою кімнату. До телевізора, що голосно працював, вона вже звикла.

Якось Галина сказала, що дивитися, як Тетяна руйнує своє життя, більше не може. Вона купила квитки і на початку липня вони разом поїдуть на відпочинок. Жодних відмовок не приймає, сама відвезе, якщо буде потрібно.

– А як же ж батько? – захвилювалася Тетяна.

– Та він здоровіший за тебе. Приготуй їжу на перший час, попроси сусідку якусь доглянути за ним. Поїдеш всього на десять днів. Тобі треба терміново відпочити.

Тетяна не могла не погодитись. На відпочинку вона була тільки одного разу, на початку свого подружнього життя з Валерієм. Наближався час поїздки, а вона сумнівалася, їхати чи ні. Тільки напередодні сказала батькові про свій від’їзд.

Як завжди, він почав обзивати її й галасувати, що вона хоче, щоб його не стало. Несподівано для самої себе Тетяна різко зупинила його.

– Навіть служниці мають право на відпустку. За десять днів нічого тобі не буде. Спочатку я приготувала тобі їжі. Домовилася з тіткою Любою з третього поверху, вона доглядатиме тебе. Ключі я їй залишу, а то ти можеш і не відчинити їй двері. І нема чого вдавати, що в тебе тиск. Я знаю, що вдень ти виходиш надвір. Магазин у сусідньому будинку, якщо треба, сходиш по продукти. Як приймати пігулки, я написала.

Батько кліпав очима, не очікуючи від дочки такої сміливості та непокори. Тетяна зачинилася у своїй кімнаті, доки за нею не приїхали подруга із чоловіком. Потяг вирушав о другій годині ночі.

У поїзді Тетяна ще переживала, але коли побачила море, про все забула. За кілька днів вона засмагла, погарнішала й помолодшала.

– Ну ось, зовсім інша річ. Стала схожа на колишню Тетяну. Чоловіки очей з тебе не зводять.

– Де? – Тетяна закрутила головою і побачила неподалік високого підтягнутого чоловіка, який справді дивився на неї.

Його обличчя здалося їй знайомим. А коли він, посміхаючись, підійшов і назвав її на ім’я, тут же ж згадала свого однокурсника з інституту.

– Юрко! – зраділа вона щиро. – Ти тут у відпустці, із сім’єю?

– Дружини у мене не стало… Довго слаба була. Дочка відправила відпочити. Я тут справді ожив. А ти з Валерою?

– Невже пам’ятаєш? – здивувалася вона.

– Ще б пак. Бо ж я був закоханий у тебе. А він на тебе чекав в інституту щодня.

Тетяна справді тоді так була закохана у Валерія, що нічого не помічала довкола.

– Ми розійшлися. Я з татом живу.

– Щось ти сумно якось говориш про це.

– Характер у нього ще той. Подруга ледь забрала мене сюди. Треба ж живемо в одному місті, а зустрілися тут.

– Це доля, – сказав Юрко.

Щодня вони тепер гуляли разом. Галина знаходила причини, щоб залишати їх наодинці.

– Тетянко, ти сама, я теж один. Ми могли б разом… Дочка ось-ось заміж вийде. Вона буде тільки рада. Що мовчиш, Тетянко? – сказав він напередодні від’їзду Тетяни додому.

– Не знаю. Батько… Має складний характер. Валерій не витримав…

– Я ж не Валерій. Ти думаєш, мені хатня робітниця потрібна? Ми з дружиною все разом робили, дочка не дасть збрехати. Ось зустрів тебе і зрозумів, що й досі… Повір, ти не пошкодуєш…

– Що ж, можна спробувати. Тільки я маю з батьком поговорити, підготувати його. Добре?

Юрку довелося залишитись на кілька днів. Квитків не було, поміняти не вдалося. Усю дорогу додому Галина вмовляла Тетяну не піддаватися на скарги батька та налагодити своє особисте життя.

– Він любить тебе, це видно. Нормальний мужик. Ви така гарна пара, ти ще народити можеш.

Тетяна про таке навіть не мріяла. Вона почувала себе молодшою, наче тягар спав. Ось як зустріне її батько?

Тетяна зайшла у квартиру й здивувалася від чистоти й тиші. Вона одразу зателефонувала батькові, але його телефон лежав на столі. Тетяна кинулася до сусідки, вже думаючи сталося найгірше.

Вони вийшла з дверей, глянула вниз на сходи й ахнула від побаченого.

Назустріч їй сходами піднімалися батько з тіткою Любою, про щось жваво розмовляючи. Батько ніс пакет із продуктами! Побачивши доньку, він розгублено застиг на місці.

– Тетянко, ти вже повернулася? Як відпочила? А ми ось із магазину йдемо, – сказала тітка Люба.

– Як вам вдалося витягнути батька з дому? – тільки й сказала Тетяна.

– Ходімо, я все розповім…

Тетяна дивилася і не впізнавала батька. Він був бадьорий, не бурчав, не сварився, претензій не висував. Раз у раз ласкаво поглядав на сусідку.

– Тітко Любо, що ви з ним зробили? Я батька не впізнаю.

– Та нічого. Ми з ним щодня гуляли в парку. Літні люди повинні жити зі старими. Бо ж мій чоловік з твоїм батьком дружив, разом працювали, Царство йому Небесне. Ось що, Тетянко, ми вирішили зі Степаном жити разом. Одній нудно, поговорити нема з ким. Син далеко, онуки теж дорослі, не приїжджають. Та й тобі пора про себе подумати. Ти не проти? – запитала тітка Люба.

– Ні звісно, – Тетяна не вірила своїм вухам.

– От і добре. Житимемо ми в мене. А ти своє життя влаштовуй. Молода ще.

Батько хотів щось сказати, але тітка Люба накрила його руку долонею, і він промовчав.

Тетяна вперше залишилася у квартирі одна. Вона чекала, що зараз зайде батько, і все буде як і раніше. Але він не прийшов. Спати після таких подій не хотілося, і вона зателефонувала Юрку.

– Ось і добре. У мене квартира більша за твою. Житимемо в мене. Я через два дні приїду…

– Як, так одразу? – розгубилася Тетяна.

– А чого тягнути? І так стільки років згаяли.

Життя почало так круто змінюватися, що Тетяна не встигала усвідомити зміни. Юрко повернувся у місто, приїхав за нею. Квартира справді у нього виявилася великою і просторою. Перші дні було незручно, адже тут жила інша жінка.

– Дружини не стало два роки тому, я зробив ремонт, не міг жити, де все нагадувало про неї, – заспокоїв її Юрко.

Через два дні вони приїхали до Тетяни по речі. Вона зайшла до сусідки й розповіла їй про себе.

– Ось і вірно. Досить одній бути. А що квартира? Порожня стоятиме? Може, здавати? Гроші не зайві.

– Робіть що хочете, – вона хотіла додати, що навряд чи повернеться сюди, але промовчала.

Хто знає? А раптом у них із Юрком нічого не вийде?

Але все вийшло навіть краще, аніж мріяла Тетяна. Донька Юрка майже жила у свого хлопця, їм не заважала. Жаль, що народити так і не вийшло. Але вони допомагатимуть виховувати онуків, возитимуть їх на море…

На роботі всі помітили у Тетяні зміни. Її важко було впізнати, так вона стала гарнішою. А невдовзі головна бухгалтерка справді пішла на пенсію, і вона зайняла її місце.

Тетяна поспішала додому, адже там чекав її коханий чоловік. А він до її приходу вже картоплю почистить чи макарони відварить. Разом після вечері вони дивилися серіали, говорили про все й не могли наговоритись. Тетяна відчувала себе щасливою. Образу на батька вона не тримала. Адже він теж не був щасливий один, теж переживав від свого характеру.

Погано, коли хтось із батьків втрачає на старості років свою другу половинку.

Через самотність і страх заслабнути людина всіляко намагається утримати дітей біля себе, маніпулюючи почуттям обов’язку, яке нищить кохання.

Просто не можна надмірно опікуватися дітьми, як і не можна робити з дорослої дитини доглядальницю для себе…