-Фух – обмахуючись свідоцтвом про розлучення, сказала Олена. – Нарешті це все закінчилося!

Іван озирнувся на двері ЗАГСу і жартівливо перехрестився.

-Сюди я більше ні ногою!

Олена різко повернулася до нього.

-Не зрозуміла, – сказала вона. – А ви хіба зі своєю Ганнусею одружуватися не збираєтеся?

Іван засміявся.

-Ні, звичайно! Я що зовсім, чи що, щоб знову в таке втрапити?!

Олена з надією запитала:

-Ну якщо ви не одружуєтеся, то з квартири ти сподіваюся переїдеш?

Іван похитав головою.

-І не сподівайся. Кімнати у нас дві? Дві. В одній ти, в іншій я.

Олена недовірливо фиркнула.

-Не смішно. Переїжджай до своєї Ганнусі.

-О Боже! – награно вигукнув Іван.

– Ти моя хоч і колишня дружина, а хочеш, щоб я жив в однокімнатній квартирі разом із Ганнусею і її двома дітьми? Ні, я комфорт люблю. Чи тобі ж не знати про це, моя люба!

Олена скривилася.

-Не треба мене так називати. Я тепер не «твоя люба». І до речі, твоє нове кохання про це знає?

Іван легковажно похитав головою.

-Поки що ні. Потім дізнається пізніше. Думаєш я через неї розлучатися пішов? Ні. Я хочу волі. Ходити туди, куди я хочу, а не куди ти мене ведеш.

Хочу зустрічатися з друзями, їздити на рибалку, ходити в кафе. І вже не слухати в слухавці твоє вічне, де ти, коли приїдеш.

Олена образилася.

-Треба ж, які ми тендітні! Дружина спокою не давала. Як був самолюбом, таким і залишився! – і вона швидко пішла до зупинки.

-Може підвезти? – гукнув їй услід Іван.

Олена не озираючись, махнула йому рукою.

-Ой, ти знову з’їв мою запіканку? Он скільки вареників накупив, їх би і їв! Ми ж домовлялися, – кричала Олена до Івана.

-Ну не було в мене бажання хазяйнувати. А запіканочка так смачно пахла. Тобі, що шкода? – єхидно запитав Іван.

-Так, шкода, – тупнула ногою Олена.

– Іди до своєї ганнусі, нехай вона тебе там і годує. А ми домовлялися, що ми не чіпаємо продуктів один одного.

-Не буде мене Ганнуся більше годувати, – розвів руками Іван.

– Ми розлучилися. Вона мені вчора поставила умову. Або ми одружуємося і переїжджаємо сюди або щоб я йшов назавжди.

Я як чесна людина, вибрав останнє, – й Іван зареготав.

Олена витріщила очі.

-Боже, з ким я жила? Безсердечний, ось хто ти. Дав жінці надію і кинув. Не соромно? Я про себе взагалі мовчу. Десять років життя пройшли даремно!

Іван навіть образився.

-Можна сказати, тобі було погано зі мною. І взагалі в нашому розлученні, винна ти.

Олена застигла від здивування.

-Я? Знайшов крайню! Я по мужиках не бігала, вірність тобі берегла. Це ти мені зраджував. Нічого собі заявочки!

Іван сів за стіл і тихо сказав:

-А хто дітей не хотів? Хто казав рано? А я мужик, мені продовження роду потрібне.

Олена розізлилася.

-А ось цього я й не хотіла. Зараз би сиділа з дитиною, а ти жив би в своє задоволення. Так, до речі, сьогодні до мене гість прийде, будь ласка піди з дому або зі своєї кімнати ніс не висовуй. Зрозумів?

Іван зробив нещасне обличчя.

-І в туалет теж не ходити? Доведеться баночку в кімнату поставити…

-Ну ти й жартівник великий, – втомлено сказала Олена і вийшла з кухні…

…Олена поралася на кухні. Ставила тарілки на стіл, щось діставала з холодильника. А як же? До неї ж хлопець прийшов в гості!

-Ось пригощайся, Андрію, мої фірмові голубці. Салатик покласти? – запитала Олена.

-Слухай, а твій колишній вдома чи що? Ти ж казала, що він піде, – тихо запитав Андрій.

-Та ви що, як я піду? – на кухню раптом зайшов Іван. – Мені ж потрібно переконатися, що свою, хоч і колишню, дружину віддаю в хороші і надійні руки.

Й Іван безцеремонно сів за стіл.

Олена рота відкрила від здивування.

Олена прошипіла:

-Чого приперся?

Іван накладаючи собі салат, відповів:

-Фу, кохана, навіщо так грубо? Ми ж не чужі люди. А ви ким працюєте? – звернувся він до Андрія.

Той почервонів від хвилювання, але таки сказав

-Офіціантом у кафе, – Іван підняв брови.

-Олено, він нам не підходить. Я проти офіціантів нічого не маю, але це не твій рівень.

Олена раптом скочила зі стільця:

-Йди звідси, порадник! З ким хочу, з тим і зустрічаюся! І за стіл тебе ніхто не запрошував!

Іван квапливо доїв салат і підняв руки.

-Все, все, йду, – і нахилився до Андрія. – Ти її дуже не слухай. Вона пручатися буде, то ти бери її і веди одразу, сам знаєш куди. Вона ще та штучка, маринувати довго любить…

Олена виставила його за поріг.

-Та йди ти вже нарешті!

Через п’ять хвилин вона, як фурія залетіла до Іванової кімнати. Той ліниво лежав на дивані і клацав пультом від телевізора.

-Дивитись зовсім нема чого, – поскаржився він, як нічого й не було.

Олена почала сваритися, але швидко втомилася і заплакала.

Іван обійняв її.

-Ну ти чого? Через цього? Не треба, він не вартий твоїх сліз. Був би мужиком, дав би мені прочуханки, а не отак втік, – заспокоював він Олену.

Вона подивилася на нього.

-Ти прикидаєшся, чи правда не розумієш? Не в Андрію річ, а в нас із тобою. Ми ніколи не влаштуємо своє особисте життя, якщо житимемо разом…

Іван підвівся.

-Я тебе зрозумів. Зараз речі зберу і до Мишка поїду. Він все одно сам живе.

Олена махнула рукою.

-Нічого ти не зрозумів, – і вийшла з кімнати.

Іван здивовано глянув на двері і зітхнув:

-Ох, ця мені, жіноча логіка. Нічого не зрозумів…

…Із дверей ЗАГСу Іван виніс дружину на руках.

Олена сказала:

А пам’ятаєш, ти казав, що сюди більше ні ногою?

Він акуратно поставив її на сходи.

-Я і зараз це скажу. Сюди більше не прийду. А навіщо мені? У мене тепер є дружина на все життя!

І він міцно обійняв Олену. А потім лукаво сказав:

-Ну звісно якщо нам знову нудно не стане і нам розлучається закортить…

-Я тобі покажу розлучення, – сказала Олена і погладила свій ще живіт. – Ми без тата тепер нікуди…

…Ось так іноді буває. Разом некомфортно, а нарізно ще гірше. Звичайно, якщо люди люблять. А якщо ні, то й розмови нема…