Катерина ніяк не очікувала почути від свого Михайла те, що він сказав. Ці слова пролунали як грім серед ясного неба. Жінка сиділа за столом, промиваючи гречку, коли на кухню з похмурим виглядом увійшов чоловік.

-Катя, вибач мені! Я йду до іншої жінки… – тихо і якось невпевнено промовив Михайло, опустивши очі у підлогу.

Жінка руки зависли в повітрі над крупою. Вона повільно підвела очі на чоловіка. Її погляд був спокійним і уважним, ні натяку на сльози в ньому не було.

-Тепер все зрозуміло! – так само тихо, як і чоловік, і навіть якось буденно відповіла Катерина – І хто вона?

Михайло чекав хоч трохи якоїсь сварки, або, хоча б сліз, але цього не сталося. Катя, чекаючи відповіді, сиділа як кам’яна, дивлячись в одну точку. І від цього Михайлу ставало тільки тривожніше.

-Ти її не знаєш! – трохи хвилюючись відповів він.

– Це медсестра з того санаторію, куди я їздив навесні. Вона, розумієш, така… незвичайна!

При згадці про молоденьку жінку із санаторію очі Михайла заблищали молодим блиском, плечі розправилися, здавалося, навіть сивина кудись зникла.

Катя скривилася, її обличчя миттєво набуло якоїсь блідості.

-Михайло, будь ласка, позбав мене від подробиць. Іди, збирай речі. Тебе, мабуть, зачекалися там увже, – якось занадто спокійно сказала Катерина і замовкла, відвернувшись до вікна, щоб сховати сльози, що навернулися на очі.

Через якийсь час Михайло з’явився у дверях кухні з великою сумкою в руках.

-Ну Все, я пішов! І пробач мені! – Сказав він на прощання.

-Так, прощавай! – з підробленою байдужістю відповіла Катерина, навіть не повернувши голови в бік чоловіка, що йде. Сльози ледве стримувала. Вони готові були вирватися рікою з очей і Катерині все важче і важче було стримувати їх. Все, що їй хотілося в даний момент часу – це щоб чоловік, вірніше, тепер уже колишній чоловік швидше пішов, залишив цей будинок! Тоді вона зможе розплакатися, нарешті, уткнувшись у подушку, завити по своєму жіночому щастю.

Збентежений таким холодним розставанням Михайло, мовчки зник за дверима, чути було, як його кроки прогриміли по ганку, потім прошурхотіли стежкою, що вела до хвіртки, і, нарешті, затихли. Назавжди.

І тільки годинник видавав звук, що ще з часів їхнього весілля висів на стіні, чинно і спокійно відраховував хід часу, підтверджуючи: -Назавжди! Назавжди! Назавжди!

Катя впустила голову на руки і нарешті дала волю сльозам.

***

Перед очима пролетіло все її життя. Згадалося, як вона – зовсім ще молоденька вчителька приїхала до цього села нат роботу. Як привітно, тепло прийняли її сільські жителі, як шанобливо віталися до неї, начебто, як трохи кланяючись, звертаючись до неї, зовсім молодою дівченою на ім’я – по батькові!

-Здрастуйте, Катерино Олексіївно! – якось гукнув її чоловічий голос біля воріт школи. Перед нею стояв Михайло, старший брат її учня – Ігора Пасічникова.

-Здрастуйте, Михайле! – кивнула у відповідь Катерина.

– Як там наш учень, не сильно докучає?

-Ні, що Ви, Ігор хороший хлопчик і добре вчиться, і виглядає завжди акуратно.

Катерина знала, що батьки Ігора, пізньої дитини в сім’ї, багато працюють, а старший брат Михайло, який теж вже закінчив технікум і працював, на правах старшого часто приходив на батьківські збори, цікавився справами брата.

-А можна, я Вас проводжу?! – усміхнувся він тоді такою трохи наївною усмішкою, що Катерина просто не змогла відмовити хлопцю.

-Можна, можливо!

– Усміхнулася Михайлу у відповідь Катерина.

Поступово їх зустрічі ставали дедалі частішими. Михайло частенько чекав її ввечері біля школи та проводжав додому. Це стало певним своєрідним ритуалом.

У селі багатозначно зашепотілися про швидке весілля. По таємниці сказати, Катя була зовсім не проти. Дівчині дуже подобався цей розважливий, високий хлопець із темним, неслухняним волоссям та синіми очима. І сільська чутка не помилилася.

Через кілька місяців на весіллі Катерини та Михайла гуляло все село. Ось тоді батько і подарував їм цей годинник, який тепер пророкував Катерині: “Назавжди”… Катя чомусь на все життя запам’ятала тоді побажання Романа Олексійовича, батька нареченого: -Нехай цей годинник для вас ніколи не зупиняється!

І ось подумати тільки: Романа Олексійовича вже років п’ять як нема, Катя з Михайлом вже майже тридцять п’ять років разом, а годинник все йде, жодного разу не зупинявся.

-І жили ж ми добре. Ніколи б не подумала, що Михайло за молоденькою помчить! – думала жінка.

Катя навіть не пам’ятає, щоб вони сварилися колись. Все тихо, мирно, спокійно.

У коханні та турботі виростили двох дочок, онуки пішли. Здавалося б: живи, та радій!

-Напевно, я сама винна!

– Думала Катя. – Розчинилася спочатку в дітях, потім у онуках, господарство завела. Приготуй, погодуй, до уроків підготуйся, зошити перевір.

Жінка важко піднялася з-за столу і, витираючи на ходу сльози, підійшла до дзеркала, прискіпливо оглянула себе з усіх боків.

-Ну так, зморшки, втомлені очі. Наьрала – он зайвого… руки не знають, що таке манікюр … Звичайно, стара я тепер, ось Михайла на молоду і потягло.

Та й поклавши руку на серце – продовжувала розмірковувати Катерина. – Ми ж останнім часом навіть і не розмовляли з ним. Нема про що було розмовляти, та й за стільки років без слів один одного розуміли…

Згадалося, як рік тому Михайлу раптом стало зле. Забрала швидка. Ох, хвилювалася тоді  Катерина. Як вона тоді переживала за нього, переживала втратити чоловіка!

День і ніч молилася навколішки перед іконами, просила для Михайла здоров’я та життя. Щодня в місто на попутках моталася, щоб швидше було. А як виикарапкався Михайло, нічого важкого не дозволяла йому робити. Все на свої плечі звалила. Так, спасибі ще зяті допомагали.

А навесні купила йому путівку в санаторій.

-Хай Михайло здоров’я своє поправить! – думала вона.

Він і поправив: приїхав посвіжілий, рожевий, зміцнілий і… якийсь чужий. Все сидить у телефоні, щось пише та посміхається… Чому посміхається, чи кому… Катя не питала, горда вона.

-А воно – он як, виявляється! Кохання у нього там! – думала Катерина. . .

Але робити нічого: хоч плач, – а тепер вже нічого не виправити. Поплакала, поплакала жінка та й зайнялася господарством: кніколи їй особливо сльози лити. Справ повно. У суботу дочки прийдуть з онуками… Треба приготувати щось, пироги поставити… Життя триває.

Тільки чутки по селі чомусь уперед телеграфа тікають. Не встигли у Катерини сльози висохнути, як дочки, Ніна з Наталею вже до матері примчали… Очі круглі.

-Мамо, Що сталося? Правда кажуть, що батько нас залишив і в місто поїхав до молодої?

Катерина навіть не знала, чи плакати, чи сміятися. Тільки й сказала: – Це ж треба, як чутки у нас швидко розносяться, прямо зі швидкістю світла! Хто вам це сказав?

-Ну, мамо, ніби ти не знаєш, хто у нас головна пліткарка у селі! – здивувавшись материною непоінформованістю відповіла Наталя. – Баба Зіна, звичайно! Тільки, ти, мамо, не про те кажеш! Ти скажи – правда чи ні! – наступали дочки, а в самих в очах обурення…

-Правда! – Видихнула Катерина. – Тільки батько вас не залишав, він від мене пішов! А вас і онуків він як любив, так і продовжує. Не засуджуйте його, дівчатка.

Наталя з Ніною трохи обурювалися, але до прохання матері прислухалися. Не стали батька цуратися.

І потяглося життя у Катерини та Михайла як дві паралельні прямі, аж ніяк не перетинаючись. Кожен має свою доріжку.

Але дивна річ: Михайло буквально через кілька місяців, раптом засумував за Катою, за сімєю. Душа нездужала, назад просилась.

Не витримав, він одного разу зателефонував колишній дружині:

-Пробач, Мені, Катю! Не можу без тебе, без дітей, без онуків! Дозволь мені повернутися!

А Катерина ні в яку. Ні, вона не сварилася, просто спокійносказала:

-Ти, Михайле, зрозумій, що розбито – не склеїти! Не можу я пробачити тебе, у кожного з нас тепер своє життя! А що стосується дітей та онуків, то тобі ж ніхто не забороняє спілкуватися, зустрічатися з ними! Але без мене, вибач, але я тебе бачити не хочу.

Михайло дзвонив дочкам, ті приїжджали до нього з онуками, зустрічалися. Жодних претензій і докорів батькові не висловлювали. Але бачили, як світилися очі батька, коли вони нехай навіть побіжно, згадували про Катерину.

-Мамо, батько тільки про тебе і каже! Він хоче повернутися! Може ти його вибачиш? Ну не можна так, ми всі люди і схильні помилятися. – умовляли Ніна та Натал маму.

Але Катерина була непохитна: – Ой, доню, та в минулому вже все! Після його відходу між нами як тріщина якась утворилася. Все одно, за будь-якої сварки я згадуватиму йому цю зраду. Ні, навіть не просіть – уперто відповіла Катя.

А Михайлу було недостатньо мати можливість спілкуватися та зустрічатися з дочками та онуками. Йому страшенно не вистачало саме Катерини.

-З Катею навіть мовчати поруч було добре – думав він.

Довго чоловік так переживав, і молода дружина вже була не мила.

Пішов від неї буквально за кілька місяців. Ось тут він побачив різницю між гордою та спокійною Катериною та молодою дружиною Анжелікою. Чого тут тільки не було, коли він повідомив, що хоче повернутися до першої дружини: – Ах, ти негідник невдячний! Ти мене використав, а тепер кинути хочеш?

Хоча, чесно кажучи, Михайло ніяк не збагнув, як він використовував Анжеліку.

Коли розійшлися з Анжелою, Михайло намагався жити один: кімнату в комуналці винайняв. Але все частіше і частіше Катя йому згадувалася, уві сні снилася, будинок їх у селі назад манив.

Туга його з кожним днем ​​все посилювалася, і одного разу він наважився!

-Буде що буде! – думав Михайло. – Якщо й прожене Катерина, то хоч влаштуюся так, щоб бачити її.

Зібрав він свої пожитки, покидав їх у сумку, купив квиток на поїзд і приїхав до рідних місць.

Тільки не розрахував, поїзд уночі прийшов. Михайло зійшов на знайомій станції, вдихнув на повні груди рідне повітря і пішов вночі в село. П’ять кілометрів пішки йшов, адже ніч. Втомився дуже. До рідного дому дістався вже за півноч.

Постукав – не відчиняє ніхто. Чи соромився він голосно стукати, чи Катя міцно спала, але двері так ніхто не відчинив.

Михайло відчув, що стає погано. Приліг на ганку, сумку під голову поклав, та й заснув.

Катерина рано-вранці вийшла по господарству поратися, а на ганку чоловік колишній лежить, очі заплющені.

-Не стало Михайла! – Перше, що спало їй на думку. – Не витримав, бідний …

Сіла Катерина на коліна, та як заголосила: – Ой, Михайло, Михайло! Та що ж ти не наважився зайти? Та невже я б тебе не впустила, якби ти постукав!

Натовп людей навколо зібрався, якогось спритного хлопчика за фельдшером послали, і той побіг, блискаючи підошвами.

А Михайло, раптом чхнув, на бік повернувся і далі захропів.

-Тьху Ти! А вже надумали! Довго жити, значить буде! – гукнула в натовп баба Зіна, попередньо перехрестившись.

Народ, насміявшись до сліз, розбрівся у своїх справах.

А Катя розворушила Михайла і від надлишку почуттів, посварилася з чоловіком.

-Що ж ти робиш?! Я ж сама ледве витримала! Думала, зле тобі стало. – Заплакала жінка.

-Сварися, Катю! Сварися, тільки вибач мені, не розумного старого, заради всього святого! Не можу без тебе! Куди не подивлюся – скрізь тебе бачу! Люблю тебе! -Михайло міцно тримав дружину за руку.

-Ех, ти! Жених! Нагулявся? – плакала Катя, притискаючи бідну голову чоловіка до себе і витираючи недоречніся сльози, що накочували.

І раптом, схаменулась, підскочила: “Ой, та мені ж хазяйство годувати треба!”

-Стривай, Катю! Я допоможу! – гукнув Михайло, закидаючи сумку через двері.

-Та що ти! У тебе серце! – відмахнулась Катя.

-Нічого! Ти моє серце!

З того часу, здається, шлюб Каті та Михайла став ще міцнішим. Кожен із них зрозумів, як це – втратити рідну людину.

Катерина щоразу згадує, як вона переживала, коли подумала, що Михайла не стало.

А Михайло давно зрозумів, що дорожче за Катерину і дітей для нього нікого на світі немає.

-Берегти треба те, що маємо, – часто каже він.