– Боже мій! Обручку впустити в день весілля… Це ж взагалі … Це ж дуже погано. Все, жити разом не будете – це факт! – констатувала мама Олі після реєстрації у ЗАГСі.

А треба сказати, що Борис їй не сподобався одразу. Вона то у своїх мріях бачила дочку поряд із струнким красенем чи хоча б власником успішної фірми. А тут невисокий, та звичайни робітник…

…Щойно Борис підніс обручку до пальця Олі, вона – дзиньк… Вискочило з його рук і з кришталевим, тонким дзвоном покотилося кудись під стіл. У залі запанувала хвилинна мовчанка.

Тільки вальс Мендельсона продовжував бадьоро звучати. А Борис, сопучи, поліз під стіл шукати предмета загального розладу. Знайшов таки, обдув, витер об весільні штани та задоволений одягнув її на палець нареченої. Усі полегшено зітхнули.

Весілля відгуляли, як і належить. І молоді вирушила вити сімейне гніздо у орендовану квартиру. Відмовившись від пропозицій рідні з обох сторін “пожити у них трішечки поки все не налагодиться”. Борис твердо сказав, що він сам. Сам розбереться, сам заробить і сам усе налагодить. Так і вирішили.

…А нещасну обручку Оля все одно посіяла через три місяці після весільної урочистості. Було спекотне літо, і вони вирушили купатися на водосховище. Оля зайшла поплавати з обручкою, а вийшла вже без неї. Вода забрала, зітхнувши, промовила її бабуся.

– Ну все… Ну тепер точно не житимете разом. Ось точно. Прикмети перевірені людьми. А люди обманювати не будуть, – продовжувала говорити мама Олі.

Оля трохи посумувала, зовсім небагато, і заспокоїлася. Подумаєш кільце! А через тиждень Борис отримав зарплату та купив їй іншу обручку. Тоненьку, красиву, і зовсім недорогу. Не могли вони собі дозволити діаманти-смарагди на орендованій квартирі. Але обручка була симпатична і Олі дуже сподобалася.

-Що, на більш пристойне для молодої дружини не заробив? Найдешевше купив? Ну ну, – скривилася мама, побачивши обновку.

…Цю обручку Оля також носила не довго, її не стало після походу в ресторан. Оля та Борис вирушили з друзями відзначати різдво. Оля, відвідавши дамську кімнату, вимила руки, знявши заздалегідь обручку.

Потім подивилася в дзеркало, поправила волосся і пішла собі додому, а обручка так і залишилася лежати на раковині. Та видно не довго. Прибігши за годину, Оля побачила, що дива не сталося – обручки не було…

-Все… Розходитися треба. Все одно життя разом не буде. Що час даремно втрачати, – знову загула мати…

Але Олі та Борису все було ні по чому. І цінні мамині поради вони пропускали повз вуха. Вони були молоді, любили один одного і на дві втрачені обручки їм було абсолютно всеодно. Як і на мамині пророкування. Вони працювали, вчилися, іноді, звичайно, сварилися. Як і всі. Сварилися голосно, з емоціями, також мирилися. Але вперто продовжували бути разом. На подив мами…

Потім Борис різко пішов вгору кар’єрними сходами і матеріальне становище їх покращало. Вони пішли з орендованої квартири до своєї, потім народився син Іван. За рік донька Наталка.

На чергову річницю їхнього весілля Борис повів Олю до ювелірного та підштовхнувши до вітрини, сказав.

-Вибирай. А то ходиш, як незаміжня. Однакові купимо, тобі і мені. І спробуй посій тільки, – підморгнув їй весело чоловік.

І вона обрала. Йому масивну, а собі тоншу, але з маленькими, сяючими діамантиками по центру… І кольє на додачу.

…А посіяла знову, рівно за півроку. Пішла на дівич-вечір до подружки. Дівич-вечір проходив у сауні. Пішли з дівчатами до парилки. А золото на столику залишила. Тарілочкою накрила, щоб не змахнув ніхто ненароком. З цією тарілочкою його й забрали офіціанти. Оля додому повернулася, двері відчиняти стала, дивись на руку – а обручки нема! Подзвонила в сауну, поїхала навіть. Та що там… Ні кольє, і обручки.

Борис надувся тоді: – Розсіяна ти, Олю. Третю обручку втрачаєш. Не куплю більше, так і знай.

– Кажу тобі, дочко, не буде у вас життя! Третє кільце вже! Третє! Все вказує на те, що не доля вам бути разом. А ти все тягнеш. Мабуть вже все, погано, не розповідаєш нічого.-розійшлася мама, дізнавшись про те, що сталося. У очі Олі уважно дивилася, шукала ознаки нещасного сімейного життя. Але нічого не знайшла. Зажурилася…

…Роки пролітали, як птахи. Щасливі роки легкі, вони швидко минають. Ось і дітки підросли. Ось Іван вже й у школу пішов, Наталка наступна. А Борис з Олею все живуть. Мамі на подив. Душа в душу причому живуть, усім на диво.

…Підходив День народження Олі. Ювілей. Тридцять років. Чоловік вранці з букетом квітів та сніданком на таці, дружину в спальні вітає. А потім коробочку з кишені дістає.

-Знову? Борисе, а якщо втрачу? – розсміялася Оля, побачивши в коробочці обручку. Той тільки посміхнувся.

-Я машину тобі купив. Он під вікном стоїть. А це про всяк випадок взяв. Раптом ти виправилася і не втратиш більше, – засміявся чоловік…

Не виправилася. Не змінюються люди. Втратила і цю обручку Оля. Навіть не пам’ятала де впустила. Гуляти поїхали до торгового центру. Начебто була на пальці, а потім дивись і немає його. Сковзнуло непомітно. Не доля видно їй обручку в цьому житті мати. Що поробиш…

-Все, Борисе. Це кільце останнє було. Не носитиму більше, не купуй. Без обручки ходитиму. Яка різниця, адже не в обручці ж річ, правда? А у нас із тобою, – поставила Оля крапку в цій історії з обручками.

З того часу не один десяток років пройшов. І Оля з Борисом вже бабусею з дідусем стали. І Бориса батьків немає вже давно. І бабуся Олі в інший світ переселилася. А мама Олі сильно постаріла і давно перестала Бориса недолюблювати. А навпаки, зятем коханим низиває.

Правда, іноді, за спільним сімейним столом вони згадують ці обручки і посміюються. Або Борис часом, жартома, дружині коробочку піднесе, як обручку чергову. Оля, насупившись, коробочку відкриє, а там серце паперове або цукерка. Розсміється тоді, на чоловіка рукою махне жартівливо. Бач, жартівник.

А насправді не збулася прикмета погана. Та й не могла вона збутися, бо не в прикметі справа. А в людях. Якщо між двома людьми відносини міцні, жодна прикмета їх похитнути неспроможна. Все це не діє, якщо в серці живе кохання. І повага. Правда?