Не встигла я і на подвір’я своє зайти, як сестра чоловіка вибігла з хати, і стала кричати:

– Ви подивіться, хто до нас приїхав! Це ж синьйора Марія! Що, зловтішатися вирішила, що ти тепер багачка, а я ледве животію?

Я спочатку навіть не знала, що їй на це  сказати, бо за тих 15 років, поки я в Італії, я вже відвикла від такої манери спілкування. Синьйорою я не стала, бо важко працюю на фісі, доглядаю літніх італійців, але тією Марією, якою я була ще 15 років тому, я точно вже не є.

Життя мене дуже змінило, а було мені ой як нелегко. Я ж виросла в дитячому будинку, батьків своїх я зовсім не знаю. Після закінчення училища я влаштувалася на завод на роботу, отримала кімнату в гуртожитку, ні на що добре я вже й не сподівалася, просто собі жила.

Але потім на роботі я познайомилася з Михайлом. Він був дуже людяним, і цим мене і зачепив. А коли дізнався, що я сирота, то відразу зробив мені пропозицію, і сказав, що забере мене до себе в родину.

Раділа я недовго, бо коли Михайло привіз мене знайомити з своїми батьками і сестрою, то я зрозуміла, що я їм не подобаюся, бо свекруха мені прямо сказала, що її син вартий кращої долі.

Сестра чоловіка, Люба, була не дуже рада моїй появі, бо вона на той час вже була заміжньою і привела чоловіка теж додому. І так виходило, що ми всі разом мали жити в одній їхній невеликій хаті. Тішила моя присутність там тільки Михайла, а інших членів його сім’ї я відверто дратувала.

Ще одним серйозним випробуванням для мене стало те, що у нас з Михайлом не було дітей. Я з цього приводу багато наслухалася і від свекрухи, і від зовиці, в якої було аж двоє діток. Але матір’ю я так і не стала, не дав нам з Михайлом Бог діточок. Мій чоловік племінників любив як рідних, горнувся до них, все їм купував, я не мала нічого проти.

На жаль, мого чоловіка раптово не стало. Я залишилася вдовою в 35 років. Зрозуміло, що ніхто після цього мене вдома не тримав – мені просто показали на вихід.

Куди я мала йти, якщо в мене не було ніякої рідні? Допомогли чужі люди, які порадили мені їхати в Італію. Так я стала заробітчанкою.

І ось тепер я приїхала додому після 15-ти довгих років на чужині. Я в цьому селі будинок збудувала. Могла і інше місце вибрати, але хотілося бути поближче до Михайла.

За той час, поки мене не було, свекрухи теж не стало. Залишилася лише сестра чоловіка, Люба.

Я пішла до неї, щоб побачитися, та й гостинців я і їй, і племінницям привезла – все ж ми не чужі люди.

Та Люба зустріла мене дуже вороже, вона ніколи не вміла радіти за щастя інших людей, а тут прямо було видно, що вона зла мене, бо заздрить.

Коли я роздивилася все навколо, то сльози мимоволі набігли мені на очі. Не зважаючи ні на що, я любила це місце, адже тут був мій перший справжній дім, і родина, нехай і така, що мене не любила.

Подвір’я зовсім заросло травою, хата похилилася настільки, що її вже не відновити. А будувати щось нове – гроші потрібні, яких у Люби не було. Чоловік її проміняв сім’ю на оковиту, так що вона сама двох своїх дівчат зараз і тягне.

Люба вже хотіла мене вигнати з двору, але як побачила в моїх руках дві сумки з гостинцями, то враз подобріла і запросила мене в хату.

Стала плакати і скаржитися на життя, казати, що мені в житті пощастило, бо я он яка тепер стала – не впізнати просто. І будинок у мене тепер є.

– І навіщо все це тобі одній, для кого дбаєш? – стала картати мене Люба. – Ти б комусь з племінниць свою хату записала. Он моя старша донька заміж зібралася, ти б могла на неї свій будинок і записати. Ми ж тобі не чужі, а найближчі, найрідніші.

Я категорично відмовилася переписувати своє майно на будь-кого. Мені лише 50 років, я сама ще й не жила. Чому я маю віддавати все зароблене важкою працею комусь?

Тоді Люба стала просити мене, щоб я хоча б дозволила їй прийняти старостів у своїй новій хаті, бо їй соромно майбутніх сватів до себе в стару хату вести.

Люба плаче, каже, що вони мені, сироті, в свій час допомогли, прийняли в сім’ю, дали дах над головою, а я тепер, коли стала синьйорою, так загодилася, що вже забула все те добро, яке вони мені зробили.

Я відповіла, що подумаю. Але, чесно кажучи, я навіть на це погоджуватися не хочу.

Джерело