Мені 29 років, звуть Олена, і я все ще дуже залежу від своїх батьків. Але недавно в моєму житті сталися кардинальні зміни. Але моя матуся заявила, що я невдячна донька і запропонувала зробити вибір, інакше я потрапляю в їхню з батьком немилість. Що мені лишалося?

За освітою я викладачка іспанської мови. Я завжди цікавилася цією країною, її культурою і історією, а коли поїхала з батьками відпочивати у підлітковому віці – просто закохалася в Іспанію і почала вчити мову.

Після університету я переїхала жити у квартиру, що дісталася мені від бабусі. Мама з татом пропонували мені залишитися жити в них.

Але я вже доросла і мені комфортніше жити окремо. Та й хорошого в батьківській оселі я нічого не бачу: тіснота, постійні конфлікти з кимось із батьків, їхні цінні вказівки, поради, завдання.

Я ж наймолодша, вони мене виростили – маю слухатися. Ні, краще жити самій, готувати собі бутери самій, але при цьому зберегти гармонію і емоційний спокій душі. І все би так і було, якби не одне “але”.

Квартира у батьків хоч і трикімнатна, але вже досить стара і ремонту давно не бачила. І він їй дуже потрібний. І він навіть вже триває.

Почався років зо 10 тому. І останні років зо 5 років я віддавала на нього десь половину своєї зарплати. А що, я ж живу окремо, батькам, які  мене виростили, потрібна допомога. Все чесно.

Забула сказати: батькам ніколи не подобався мій вибір професії, бо що там може заробляти вчителька-репетитор такої непопулярної мови? На думку батьків, було би набагато краще, якби я пішла працювати до тітки, яка володіє мережею мебельних салонів.

Справа в тому. що мама моя сама раніше на пенсію вискочила і чекала на батька. Після нього я була б для них єдиним джерелом «нормального» доходу. Навіть думати про це не хотілося, якщо чесно.

І одного разу це сталося. Мама, нотації якої я вже перестала слухати по телефону, прийшла до мене. і сказала:

– Оленко, дочко, ти – безсовісна і невдячна. Ми твої батьки. Не важливо скільки тобі років, для нас ти завжди будеш дитиною і поганої поради ми тобі ніколи не дамо.

Отже, вибирай. Або ти йдеш працювати до тітки Анастасії, або ми продаємо бабусину квартиру і віддаємо половину грошей тобі, адже ти була її онукою, а я в неї – єдина дочка. Вирішуй сама. З Анастасією про гідну зарплату ми домовимося, не хвилюйся.

Що мені залишалося? Звичайно, послухатися батьків.

Але я не послухалася. Переїхала в орендовану однушку. Половину грошей за бабусину квартиру поки відклала. Викладаю іспанську онлайн – багатьом нашим, хто виїхав і Іспанію, ця мова дуже потрібна. З батьками стосунки рівні, але не близькі.

Зустріла Тараса, в нього своє кафе. І я там проводжу уроки іспанської для діток. З університету пішла – вистачає роботи і так.

Я вдячна батькам за той ультиматум, завдяки йому я змогла стати собою, обрати себе і те, що потрібно мені. Я всім задоволена у своєму житті.

Хоча одне питання мені все ж не дає спокою. Мені здається, що батьки повинні допомагати своїм дітям, а не вставляти їм палки в колеса. Хіба не так? У моїх знайомих і друзів якось по-іншому з батьками, ніж у мене. Що думаєте?

Джерело