Ситий голодного не зрозуміє, а багатий бідного не почує. Це все прописні істини, які ми всі багато разів чули і від того перестали звертати на них будь-яку увагу. Принаймні, я завжди ставилася до подібних фраз і виразів із легким смутком. Ну вчили нас так у школі, ну так.

Що тепер із цього, яка користь? Ми ж звикли вчитися на власних помилках. Набираємося досвіду на практиці. Знала б я, що справжнє значення такого висловлювання я зрозумію у свої 40 років, дуже б цьому здивувалася. Сама я живу з чоловіком у селі – так у нас на роду написано.

Я свіже повітря люблю, а чоловік – фізичну працю. Він у мене людина проста, але дуже вірна і мною кохана. Ми не намагаємося вдавати, що йдемо в ногу з часом. Немає в нас цього міського пафосу, але ремонт у будинку зроблено, син навчається в міській школі, а в нас є лазня, коптильня і Інтернет.

Що може в такому разі запропонувати місто? Я навіть не знаю, у мене тепер до нього ще гірше ставлення, ніж було раніше, а все тому, що брат мій старший уже років як 25 став міським. Раніше, в дитинстві, ми з ним дуже товаришували і багато спілкувалися.

Потім, коли він вирішив, що житиме в місті, ми стали потроху дистанціюватися одне від одного. Йому було соромно з’являтися в моїй компанії, хоча наша мама – педагог і в нас ніколи не було сільської говірки. Проте брат надавав перевагу старшим хлопцям, з іншого кола спілкування.

Я його пробачила. Знала, що він просто домагається своєї мети. І нічого тут не поробиш. Переїхавши в місто, він довго шукав собі омріяний куток. Грошей у нього не було, тож працював він багато і важко. Для сільського хлопця це не праця, інша справа, що начальство підвищує дуже неохоче.

Кому ж потрібно переводити людину на інше місце, якщо вона і тут приносить тобі прибуток, хоч сама заробляє копійки? Але, як би там не було, брат знайшов собі дружину, переїхав до неї, і тепер вони живуть разом. Загалом, затіяв нещодавно братик мій ремонт у себе в квартирі.

Ну затіяв і затіяв, але не знехтував можливістю зателефонувати мені і трохи похвалитися. Я й сама-то знаю, що це таке. Тільки міську шпаківню ремонтувати – це одне, а ось сільський будинок, з підвалом і другим поверхом – це трохи інше. Ну да ладно, чому б брата не підтримати.

Зачепилися ми з ним язиками, а він і питає, чи не потрібна мені їхня стара шафа і килим на стіну. У місті тепер це не модно, зате в нас є одна нежитлова кімната з голими стінами. Тож нам би зайві речі стали в пригоді. Усе одно на викид. Домовилися ми і я послала чоловіка в місто, забрати речі.

Він швидко метнувся на своєму старому “пижику”, а, приїхавши, сказав, що йому на зустрічі було якось не по собі. Уся родина мого брата зібралася і мовчки спостерігала, як мій чоловік вантажить їхні старі речі. Навіть не допомагав ніхто. Дивно, але я тоді не звернула на все це жодної уваги.

Готувала, та й голова в мене була забита справами важливішими, ніж старий килим і шафа. Дитина подзвонила з міста, треба було з нею поговорити. Ввечері зателефонував брат, пом’явшись 5 хвилин, він перейшов до справи і трохи сівшим голосом запитав, коли ми збираємося розрахуватися за речі.

Зробивши невелику паузу від несподіванки, я почула ще й інший голос, дружини брата, але не зрозуміла, що та говорила, а потім знову почула брата. Тепер він пропонував приїхати, але взяти з мене продуктами. У нас же їх ніби як багато. Навіть дівати нікуди.

Тож вони з дружиною приїдуть і нам допоможуть, по-родинному. Я навіть не хочу брехати про те, що розлютилася лише на свою невістку. Ні, вони обидва хороші. Господи, віддали старий мотлох, нікому не потрібний, та ще й вигоду отримати хочуть, але добре вже, допоможу.

Ми ж сільські, у нас цих продуктів вагони, ага. Гаразд, хоч самі приїдуть, вік би вас не бачити. Найближчими вихідними брат і його благовірна з самого ранку з’явилися у нас на порозі. Веселі, рум’яні. Та ще й із пляшкою спиртного. Поводилися так, ніби ми домовлялися разом день провести.

Ніби в нас справ інших немає, тільки лише б святкувати невідомо що. Довелося поставити на стіл якоїсь нарізки. Робити вигляд, що нам цікаво слухати їхні історії про людей, яких ми ніколи не бачили, в посміхатися. Під кінець зустрічі брат, зробивши вигляд, що він хмільний, зажадав “харчі” в машину.

Я сподівалася, що їм закуски вистачить. Вони ж і її залишки з собою загорнули. Закінчилося б це на негативній, але не критичній ноті, якби не кілька зайвих чарок з мого боку і довгий язик дружини брата. Коли продукти були завантажені, ця видра підійшла до мене, почала вимагати гроші.

Щоб усе було чесно, на бензин. Вони оплачують одну половину дороги, а ми, значить, другу. Попри те що я вважаю себе культурною людиною і зовсім не конфліктною, кров вдарила мені в мозок. Спершу я почала голосно кричати і матюкатися на дружину брата, а потім послала і його самого.

І щоб духу їхнього більше в моєму домі не було. Заспокоїлася я лише через пару годин, коли брат, напевно, приїхав додому. Не передзвонив і не вибачився. Місто змінює людей, це я вже зрозуміла, але ті, які народилися в місті, – це щось зовсім інше. Таких зухвалих нахаб я ще не бачила!

КІНЕЦЬ.