– Чого прийшла? – такими словами зустріла свою свекруху Інна.

– Та ось, їжу вам принесла, – говорила Оксана Вікторівна.

– Недоїдками з ресторану нас годуєш, – єхидно говорила Інна.

– Інно, та чому ж ти так кажеш? Це те, що залишилося від весіль, корпоративів. От і зі мною поділилися, – пояснювала Оксана Вікторівна.

– Все одно недоїдки це.

– Ну, ми їмо ці недоїдки, як бачиш, і все з нами нормально, – не витримала свекруха.

Інна ніколи не працювала. Може й справді нездужала, а може, просто не хотіла. Але свекруха ніколи не докоряла її за це.

Часто, дуже часто згадує Оксана Вікторівна свого сина Володю. Які сподівання вони з батьком на нього покладали. Володька їхня гордість. Пізно народила Оксана. Коли вже і не сподівалися, народився син Володя.

Батьки у ньому душі не чули. Сім’я інтелігентна. Оксана, розумниця, вчителька історії. Чоловік Олексій – головний економіст великого заводу у місті. А як добре вони жили. Усі заздрили їхньому життю. Хтось тішився за них, а хтось навпаки.

Володя закінчив школу, потім інститут, а потім у компанії друзів зустрів Інну. Закохався Володя в Інну без пам’яті. Ходив за нею, як причарований.

– Що він у ній знайшов? – казала Оксана Вікторівна.

– Твоя яка справа, – казав Олексій. – Любить. Що ж тепер поробиш.

Володя був неймовірно гарний. Два метри на зріст, чорнявий, грецький профіль. Інна вродлива була дівчина, що вже тут лукавити. Дуже гарна пара.

Оксана досі фото перебирає та плаче.

Характер свій Інна показала після весілля. Усім була незадоволена.

Володя привів молоду дружину до своїх батьків. Квартира величезна, нова. У найбільшій кімнаті з видом на парк, жили молоді. Інна одразу завагітніла. А вже коли маленький Сергійко народився, тоді Інна взагалі стриманння у прояві свого поганого характеру не знала.

Готувати Інна не любила. Лише дитиною й займалася. Володя частіше став затримуватись на роботі.

Його високий професіоналізм був гідно оцінений начальством. І його підвищили.

Тільки Інна не цінувала чоловіка. Молодята часто сварилися. Володя міг піти з дому і прийти лише за дві доби. Став часто загулювати, через це його і не стало у тридцять три роки.

Інна овдовіла. Оксана Вікторівна від переживань змарніла. Напевно, до кінця своїх днів Оксана так і не оговталася від такого повороту долі. Єдиною її надією тепер став онук Сергійко. Як уже любили бабця з дідом свого онука, це словами важко описати. У всьому хлопчику потурали.

Інна не залишилася жити у будинку свекрухи. Переїхала до батьківського дому. На той час батьків Інни вже не стало. Інна забрала із собою Сергійка та жила у приватному будинку.

– Інно, підемо до нас, адже у нас величезна трикімнатна квартира, – просила її свекруха.

– Ні, я житиму у своєму будинку. Тут жили мої батьки. І я тут житиму. Зручності мені не потрібні.

– Але ж тобі потрібна допомога, Сергійко ще маленький, ми у всьому допоможемо, – просила знову свекруха.

– Я сказала і більше повторювати не стану, – різко сказала Інна.

– Інна біля нас хороша школа, я чи дід його забиратимемо. Ти будеш жити, як королева, будь ласка, підемо до нас, – наполягала Оксана Вікторівна.

Інна залишалася непохитною. Звичайно, вона відпускала Сергійка до свекрухи, але сама туди ні ногою.

Після того, як не стало Володі минуло вже десять років, і Інна жодного разу за цей час не прийшла в будинок свекрухи.

Оксана бігала туди постійно. Інна не працювала. Вона всіх нелюбила і говорила, що вона нездужає, тому працювати вона не може.

– Ну ти піди хоч пенсію за втратою годувальника оформи, – казала їй свекруха, – все-таки гроші. Ми з батьком не вічні.

– Я за хвіртку вийти не можу, мені погано стає, – говорила Інна.

– А як же ти сама у всьому будинку шпалери поклеїла нові? – здивувалася свекруха.

– Ось так абияк і поклеїла, – казала Інна. – Що тут клеїти, всього чотири кімнати та коридор.

– Ну так, ну так, – погодилася Оксана. – Інно, а я ж на роботу пішла. У ресторан пішла посудомийкою. І не через гроші пішла, а щоб вдома не бути, погані думки в голову лізуть, – ділилася з невісткою Оксана Вікторівна.

– Ну і працюйте, мені що, у вас здоров’я повно, ви у своїй школі все життя тільки вказівкою і махали, хоч тепер попрацюйте нормальго на старості років.

«Нерозумна, ти, Інно, яка ж ти нерозумна”, – сумно подумала Оксана.

– Добре, піду я, – вголос сказала Оксана Вікторівна. – Дід завтра пенсію отримує, принесе вам. Пришлю його ввечері.

– Добре, – змилостивилася Інна.

Сергійко підростав. Хлопцеві виповнилося дванадцять років. З дідом він розмовляв, як з другом на лавці.

– Принеси мені бутерброд, – вигукував начальницьким тоном онук.

– Тобі з ковбаскою чи з сирком, – питав дід.

– Та все одно, давай швидше.

– Зараз, несу, – запобігливо казав дід.

– Діду, мені футболка сподобалася, я в магазині бачив, у мене такої немає, треба купити.

– Ну, коли скажеш, підемо і купимо. Коли підемо? – охоче питав дід.

– Бабо, ти чого мені млинці варенням намазала, я ж із згущонкою люблю, перероби, – командував онук.

– Ой, забула, зараз, синку, перероблю.

– Чого ви такі…, – ображався Сергійко.

Оксана танула на очах. Олексій зауважував, що у дружині вже не довго залишилося.

– Залишай свою роботу. Пенсії у нас хороші.

– Я не зможу вдома сидіти, – плакала Оксана.

Злягла Оксана. Сталося це якось раптово. Олексій трепетно ​​доглядав її. А вечорами ходив допомагати невістці та носив їм їжу.

– Чого мати не приходить, – питала невістка.

– Занедужала Оксана, – сумно казав Олексій.

– Ааа зрозуміло. Ви не забудьте, завтра за комуналку нам заплатити.

– Так, оплачу. Сергій де?

– А хто його знає? Десь з хлопцями блукає, – говорила невістка. – Не хлопчик вже, шістнадцятий рік пішов.

Сергійко зовсім вередливим став. Нікого не визнавав. Мама не могла впоратися з ним. Зв’язався з поганою компанією. Оксана дуже переживала.

– Що ж Сергійко до нас зовсім перестав ходити, – казала вона чоловікові.

– Йому ніколи, у нього своє життя, – з тугою говорив Олексій.

Олексій сидів і думав, що життя прожив даремно. Все старався, а на користь нічого не пішло. Тяжко було на душі в Олексія.

Через тиждень після цієї розмови Олексія раптово не стало, від цих постійних переживань не витримав чоловік. До останніх днів життя нещасних стареньких доглядала Інна.

Доглядала мовчки й терпляче. Світла їм пам’ять.