В єдину свою рідну доньку я всю душу вклала, можна сказати, так плекала її в дитинстві, все для неї робила. Так склалося, що я навіть не розлучалася з чоловіком, щоб у дочки було хороше життя: столиця, гарна простора квартира, власна кімната, поїздки і так далі за списком.

З чоловіком себе щасливою, правду кажучи, я ніколи не відчувала, він мене все життя не помічав, в гріш не ставив, холодно зовсім відносився до мене, як я не старалася для нього сама. Мені подруга говорила – йди від нього, розлучайся, ти з ним ніколи не побачиш добра! Але я знала, що піти з гордо піднятою головою в злидні не маю права, у мене дитина є, ще й донечка.

Ну пішла б я від чоловіка свого, розлучилися б ми, і що? З Києва б довелося виїхати, і ще зовсім не зрозуміло куди. Мама моя в селі маленькому жила. Столицю б я удвох з донькою не потягнула, якщо чесно. Поїхали б ми з нею в село до моєї мами, де, крім моєї мами, жив ще брат з сім’єю.

Роботи там зовсім майже немає, дозвілля ніякого теж, молодь взагалі ото по вулиці ходять, нічим їм зайнятися, лише на лавочках сидять під хатами. Ось і що за життя у нас там би було? Навіть думати про це не хочеться. Ні вже, краще чоловіка такого мати, ніж самій з донькою в далекому селі жити.

В принципі, «мати такого чоловіка» було не так і складно, з часом я пристосувалася. Чоловік усе життя багато працював, з ранку до вечора сидів на роботі, ще й у вихідні туди їздив, будинки бував.

Ну так, коли повертався додому він завжди хотів, щоб скрізь був порядок, на кухні чекала свіжа, смачна і гаряча свіжоприготовлена їжа, обов’язково який-небудь салат, суп і друге. Щоб одяг був чистим, постільна білизна – випрасувана і білосніжна, він дуже порядок і чистоту любив. Ну, ще у нього було декілька пунктиків – щоб дверцята шаф були щільно закриті, наприклад, на підвіконні нічого не стояло, чай був завжди тільки свіжозаварений, і завжди фоном тихенько в квартирі було ввімкнене радіо.

Якщо щось було не так, то він годинами міг розповідати, повчати, що повинна вміти робити господиня, яка сидить вдома і не ходить на роботу.

Втім, всі його вимоги неважко було забезпечити – адже я ніколи, відколи вийшла заміж, не працювала. Тому вона більшу частину я займалася будинком та побутом і улюбленою донечкою.

І дочку свою Іринку я виховувала не так, як нинішні матусі, сидять на майданчику носом в телефон, а сумлінно: багато розмовляла, читала різну літературу, грала в ляльки, ліпила і малювала, водила в театр, намагалася розвивати її, як тільки сама могла. Дочка наша росла всім людям на заздрість: жвава, кмітлива, доглянута, завжди акуратно і зі смаком одягнена гарненько.

Гроші на господарство і донечку мені завжди видавав сам чоловік. І давав, треба сказати, чималі суми грошей. Я сама займалася покупками всього необхідного.

Чоловік мій особливо звіту по грошах не просив, проте частенько бурчав, що витрачаємо ми якось забагато, що можна було б і економити трішки більше.

А гроші я собі відкладала потихеньку, адже бачила, що жили недобре і не знала, як далі у нас буде. Чоловікові нічого не говорила, він і не знав. Ну а що тут такого? Мала право, я вважаю, я просто гарно економила на всьому, на чому лише вдавалося мені, а найбільше, на собі.

Просто відкладала те, що змогла заощадити, плюс подарунки мені якісь дарували, їх я теж в шафу свою складала. Кілька разів мій чоловік нас з Іринкою на море відправляв лише вдвох, даючи нам немалі суми грошей, я і там економила, трохи відкладала, по можливості.

А в підсумку за останні два десятки років у мене накопичилася досить таки велика сума грошей.

І вирішила я зі своїм чоловіком розлучатися, адже жити далі так не могла. Все, більше нічого мене з ним не тримає. Іринка вже доросла, вивчилася, працює, живе окремо. Місію я виконала свою, як мати, до кінця, пора і про себе подумати трохи.

Я порахувала – грошей у мене досить, плюс чоловік мій, я думаю, після розлучення щось повинен буде дати. Дачу ми, наприклад, в шлюбі разом купували, машину також, значить, і там і там половина моя. Куплю дві однокімнатні квартири в новобудові, в одній буду жити, іншу здавати в оренду. З урахуванням дачі і машини повинно вистачити мені на життя, у цей час.

Про свої заощадження я ніколи чоловікові не говорила, адже зараз прийшлося б ділити з ним ці гроші при розлученні. А справи вже у чоловіка зараз йдуть погано.

Я вирішила: одну квартиру куплю на дочку, ще до нашого розлучення з ним. Начебто я до неї ніякого відношення не маю, вийде. Потім вона мені її поверне потихеньку назад. А другу однокімнатну квартиру буду випрошувати у свого чоловіка, скажу, щоб продав дачу та купив мені хоч якийсь дах над головою, адже я маю десь жити.

Та я ніколи не очікувала, що матиму такі проблеми, адже Ірина, прийняла сторону свого рідного батька. Вона вважає, що так не гарно повести мені себе з татом. Якщо говорити відверто, то відносини з батьком завжди були прохолодні. Він ніколи не займався дочкою, в дитинстві його вся участь у вихованні зводилося до перевірки щоденника її лише і довгим нудним повчаннями, коли їй навчання у чомусь не вдавалося.

Ірина постійно ближче була до мене, і я й не сумнівалася, що дочка прийме мою сторону. Батька вона в дитинстві не любила і, адже не бачила батьківською любові від нього. Якщо почне він її повчати у чомусь, то це на весь день, а то і більше.

А я дійсно завжди була поруч, все робила для неї.

Правда, в останні роки батько, ні слова не кажучи, чоловік оплатив Ірині її недешеву освіту, допоміг влаштуватися на хорошу роботу, віддав свою спадкову квартиру для життя – словом, упакував нашу Ірину по повній, як міг. А те, що в батька просто непростий характер, то Ірина це все зрозуміла, коли вже сама подорослішала трохи.

Тепер моя донька, з якогось дива, вважає, що я повинна вчинити по-чесному, показати чоловікові свої накопичення, і так, в разі розлучення розділити їх навпіл. В такому випадку на однокімнатну квартиру для життя мені ледве вистачить. А жити на що? Пенсія буде символічна, копійчана і то не скоро.

Взагалі якось дивно виходить тепер. Чоловік залишається в трикімнатній квартирі один, я до неї відношення не маю, дочка – в його однокімнатній квартирі. А мені що, віддати свої гроші і на вулицю йти? А жити я на що буду після того, на пенсію я не заробила з чоловіком та донькою!

Виїхати в село до мами я вже не можу, там уже ні мами, ні хати, якась розвалина одна залишилася. Або далі жити у чоловіка і бути безкоштовною домробітницею? Він в молодості такий недобрий характер мав, а зараз – взагалі, ще гірше. Воно мені треба, це все? Навіть не знаю. Як бути?

Я стільки років для доньки старалася, а вона тепер отак вчиняє зі мною. Невже вона права?

Джерело