Вихована разом зі старшим братом матір’ю-одиначкою після відходу батька, я росла в сім’ї, де брат був улюбленою дитиною, а мені вічно відводилася другорядна роль.

Мій батько, незважаючи на зневагу матері та її спроби розлучити нас, продовжував надавати мені непомітну підтримку.

Я рано здобула незалежність, вступивши до коледжу та забезпечуючи себе роботою та стипендіями.

Закінчивши навчання і отримавши роботу адміністратора, я повернулася до рідних країв і дізналася, що батько помер, залишивши мені квартиру.

Мій візит додому був зустрінутий звинуваченнями у зневазі з боку матері, яка нарікала на тяжке становище мого безробітного брата та його дівчини.

Мама запропонувала, щоб я дозволила їм тимчасово пожити в моїй успадкованій квартирі, поки вона буде шукати більш постійне рішення.

З небажанням я погодилася, поставивши умову, що вони оплачуватимуть комунальні рахунки. Через кілька місяців, живучи зі своїм хлопцем і обмірковуючи фінансову вигоду від оренди, я повернулася додому, щоб обговорити ситуацію зі своєю сім’єю.

І там я виявив , що брат і його дівчина комфортно живуть у моїй квартирі, а обіцянка матері платити комуналку ніяк не виконується.

На мою спробу повернути свою власність сім’я відповіла обурливими претензіями, зокрема вимогою продати квартиру за безцінь на користь мого майбутнього племінника.

Не піддавшись на їх маніпуляції, я зажадада, щоб вони звільнили квартиру протягом місяця, знову піддавшись різкій критиці з боку сім’ї і навіть родичів.

Незважаючи на всі потрясіння, я твердо стояла на своєму, зміцнюючи свою незалежність і дистанціюючись від токсичної сімейної динаміки, яка тривалий час визначала мої стосунки з матір’ю та братом. Чи можна судити мене за таке рішення?

І чи можливо було вчинити в цій ситуації якось інакше?