Мій син одружився з дівчиною, з якою навчався ще в школі. Нічого не маю проти своєї невістки. Вона розумна, красива, акуратна та гарна господиня. У її квартирі завжди ідеальний порядок.

Місцями Ольга навіть педантична. Їй обов’язково потрібно, щоби кожна річ лежала на своєму місці. Вона може перевішувати за мною та сином рушники, якщо ми повісили їх не туди, куди треба. Тарілки Оля розставляє у певній послідовності, не допускаючи хаосу.

До появи дитини у нас із невісткою не було жодних розбіжностей. Ми жили мирно та спокійно, кожен на своїй території. У вихідні я іноді приходила до них у гості, часто діти приїжджали до мене.

Під час посиденьок ми мило спілкувалися з невісткою, жартували та обговорювали жіночі справи. Оля любила спостерігати за мною, коли я готую. Вона казала, що вчиться у мене новим рецептам, дізнається про якісь кулінарні секрети.

Наші стосунки змінилися після появи на світ первістка Ольги, мого онука. Діти вимагали, щоб іноді я сиділа з малюком. Коли Славко був маленьким, мені легко було відмовитися від ролі няньки.

– Ви що? Він же зовсім ще малюк! Дитині потрібна мама, вона повинна відчувати її присутність поряд! – виправдовувала я своє небажання няньчитися з дитиною.
– Мамо, ну нічого ж не станеться, якщо пару годин він не відчуватиме Олю поряд! − заперечував мені син.

Однак я була непохитна і ніколи не сиділа з новонародженим. Коли ж Славко підріс, мені було складніше шукати відмовки. Діти наполягали, що онук має проводити час і з бабусею також.

Я ж, молода жінка, жила своїм активним життям, у якому практично не було місця іграшкам, казкам та дитячим примхам. «Я виховала свого сина сама, мені ніхто не допомагав. І Оля із Сергієм цілком можуть впоратися зі своїми батьківськими обов’язками без сторонньої допомоги», – думала я.

Якось між мною та Ольгою спалахнув неабиякий скандал. Винною у ньому я повністю вважаю невістку.

– Наталя Романівна, мене відправляють у відрядження. Вам треба буде півтора тижня посидіти зі Славком, – безцеремонно заявила Оля, переступивши вранці поріг мого дому.

− Як це посилають у відрядження?

У тебе ж дитина! Не мають права!

– Я не відразу зрозуміла в чому справа.

− Але я сама погодилася на роботу далеко від дому. Мені непогано за неї заплатять, безглуздо було б відмовлятися, – пояснила мені невістка.
− Ти, не порадившись зі мною, дала згоду на від’їзд із міста? − обуренню моєму не було межі.

− Ви, мабуть, мене не почули. Відрядження добре оплачується, а гроші ніколи не бувають зайвими, – невістка починала втрачати самовладання, голос її звучав все різкіше.
− Відмовляйся від поїздки, сидіти з онуком півтора тижня я не буду. У мене свої плани на цей час, – жорстко відповіла я, даючи зрозуміти, що вмовляти мене безглуздо.

Оля пішла, голосно грюкнувши дверима. А ввечері мені зателефонував син. Він переконував мене, що я маю погодитися наглядати за Славком, доки Олі не буде в місті.

− Сину, а чому б тобі не взяти турботи про сина на себе? Ти цілком можеш відвозити та забирати його з садка, а у вихідні займатися вихованням своєї дитини, – намагалася я спокійно пояснити синові очевидні речі.

− Але ж ти знаєш, що в мене складна робота. Іноді я працюю допізна, тож не зможу забирати Славка з садочка. А у вихідні я хочу відпочити, а не бігати дитячими майданчиками.

− Ти не хочеш присвячувати вихідні своєму синові, але з радістю перекладаєш свої обов’язки на мене! − я втрачала терпіння.

− Правильно Оля говорила – ти погана бабуся! − після цих слів син кинув слухавку.

Спокійної розмови із сином не вийшло. Він не хотів мене розуміти, тому повністю став на бік своєї дружини. Було прикро. Всю ніч я провела у сльозах, запиваючи гіркоту заспокійливими пігулками.

Наступного дня мені зателефонувала Оля.

− Радійте, я відмовилася від відрядження. Тепер ваш онук не матиме нової іграшки, яку я могла б купити на зароблені гроші! − майже прокричала мені в слухавку невістка.

Зараз діти практично зі мною не спілкуються, лише зрідка дзвонять, щоби привітати з яким-небудь святом. Я сподіваюся, що колись вони мене зрозуміють. У моєму віці я маю повне право на відпочинок, а сльози та примхи дітей нехай терплять їхні батьки. Всьому свій час.

КІНЕЦЬ.