У мене не може бути дітей, ось батьки й додумались до того, щоб мій брат, при розлученні з Лесею, відсудив спільного сина. “Мамо, ну який з Івана батько? Та йому до сина байдуже”.

“А ми з батьком самі Андрійка виховаємо. Теж мені, проблему знайшла. Хоч якийсь толк з тебе буде”. Та я б ніколи проти невістки не пішла. Мені і так дивно, як Леся тих чотири роки з ним під одним дахом жила.

Мама з татом вважають, раз я їм онуків подарувати не можу, то при розлученні Іван, мій молодший брат, повинен відсудити у дружини свого сина.

Але щоб там не було, проти Лесі я ніколи не піду. Мені якраз то й дивно, як вона тих чотири роки жила з моїм братом під одним дахом.

Мені 41 рік. Брат на десять років від мене молодший.

Коли на світ з’явився Іван, то батьки в ньому душі не чули. Я була в них за няньку. Нікуди без їх дозволу я не мала права вийти, хоча жили ми раніше, до покупки квартири, в селі.

Якщо Іван плакав, то завжди через мене, бо я не догледіла. Коли брат пішов в школу, то я мала з ним робити уроки, все пояснювати. Але вчитися Іван не хотів.

– Ти ж знаєш, як цю задачку вирішити, то просто напиши на чорновичку, а я перепишу.

Івана батьки любили і завжди закривали очі на його витівки, я ж в свою чергу без причини могла і на “гречці постояти”.

– А як інакше до тебе має дійти? Тільки так!

Коли Іван був підлітком, а я вже навчалася окремо, то не раз витягувала його з поганої компанії. Батьки і тут мене винили, бо якби я більше часу з братом проводила, то не було б йому часу з друзями зустрічатися.

Заміж я вийшла лише через те, що цього хотіли батьки, бо як так, їхні друзі вже онуків няньчили, а я в дівках засиділася.

З чоловіком ми прожили разом п’ять років. Так вийшло, що я не могла подарувати йому дитину. На даний час мій колишній вдруге одружений і виховує двійко діточок.

Я заміж так і не вийшла. Працюю ріелтором і живу в своє задоволення в своїй квартирі. Ви знаєте, може так Богу і потрібно було, бо насправді мене до дітей “не тягне”. Я не відчуваю до них того, що відчуває інша жінка, в якої справді покликання до материнства.

В Івана і Лесі народився синок. Прожили вони разом аж чотири роки. Я думала, що в них вийде менше, якщо чесно. В Івана запальний характер. Він любить всіма керувати, а сам нічого не робить. Він пильнував друзів і риболовлю, а не сім’ю. Тому, коли Леся подала на розлучення, я не здивувалася.

Та здивувало мене інше.

– Ти повинна брату допомогти. Андрійко наш єдиний онук. Ти нам не хочеш онуків подарувати, тому скажеш , що Андрійку з мамою рідною погано, щоб хлопчика виховував батько.

– Мамо, ви взагалі це собі як уявляєте? Та Івану і діла до сина немає. Він такий батько, як я балерина.

– Та ми Андрійка самі виховувати будемо. Ти тільки скажи в суді, що Леся погана мати.

Звісно, я цього робити не буду. Я ж навпаки, стану на бік невістки, бо вона якраз така людина, яка більше всього “наслухалася” від мого брата.

Тільки дивно, що батьки цього розуміти не хочуть. Їм онуків подавай…

Дивна в мене сім’я, дуже дивна!

Джерело