Історія мого жіночого щастя доволі сумна.

В студентські роки познайомилася з Миколою. Були близько року і я зрозуміла, що чекаю дитину.

Мені прийшлося кинути університет, але це дрібниці, тоді я була дуже закохана в Миколу.

Та моє щастя не тривало довго, коли донечці виповнилося півтора рочку, то чоловіка раптово не стало. Це було дуже важко, особливо емоційно.

Після цього я довгий час не хотіла і не шукала знайомств з чоловіками. Вже аж після тридцяти років, я зустріла Назара.

Він вчився з нами в університеті і тоді про нього ходили чутки, ніби він жодної спідниці повз себе не пропускає. Назар і тоді до мене залицявся, але я його відшила, бо на той час вже мала хлопця.

Тепер ж Назар мене запевнив, що має серйозні наміри і хоче створити сім’ю. В нас все сталося швидко. За місяць ми з’їхалися, а ще за два дізналися, що будемо батьками.

Вийшло так, що Назар втратив роботу і йому прийшлося переїхати в Київ на заробітки. Це було лячно відпускати його, але виходу не було. Тим більше ми жили в Білій Церкві і все-таки мали можливість час від часу бачитися.

Так минуло три роки, він не хотів їхати зі столиці, а я з Білої Церкви. Я довгий час сумнівалася, але зрозуміла, що так більше не може бути, тож поїхала до чоловіка. Приходилося знову вчитися бути разом і піклуватися разом за дитиною.

Все вийшло, як у фільмах, я дізналася, що мій чоловік має іншу жінку на стороні. коли Назар пішов в душ, то лишив телефон на столі. Таким чином я про все і дізналася.

“Чого ж я хотіла” – промайнуло в голові, адже раніше Назар міняв жінок, як шкарпетки. Я почала говорити чоловіку, а він себе поводив так, ніби нічого не сталося.

“Нам, чоловікам, можна все, а вам – ні, бо то інше. І до того, що тут такого, ти ж знала, який я був в молодості, тому немає чому дивуватися. Все-таки я ж чоловік” – сказав спокійно, ніби так і має бути Назар.

Я не знаю, що робити. В нас вже і дитина є, але не схоже, що Назар бачить в тому проблему.

А ви що думаєте про це? Як мені далі жити?

Що робити?

Джерело