Нам з чоловіком уже по 60 років, у нас двоє дорослих дітей: син і донька, і весь час ми допомагаємо нашим дітям. Різниці між ними ми не робили, якщо давали сину щось, то обов’язково і доньці, щоб між ними образ не було. Але з часом Юрій, син наш, поступово став відмовлятися від нашої допомоги, а донька, навпаки, все більше і більше стала просити.

І син, і донька живуть окремо, мають власні родини. Син з невісткою взяли квартиру під виплату, крутяться як можуть, ще й при нагоді нам з чоловіком допомагають. Я відмовляюся, бо бачу, що сину і так важко, але він наполягає, каже, що колись ми його підтримували, а тепер його обов’язок підтримувати нас.

Натомість дочка Марина постійно вимагає від нас із батьком грошей. Невже ми завжди повинні їй допомагати? Я вважаю, що діти мають бути вдячні своїм батькам за те, що ми їх народили, вивчили та намагалися виховати добрими людьми.

Ми виховували дітей однаково, але чомусь вони виросли зовсім різними. Дочка дуже вимоглива та й, якщо чесно, то зухвала. А ось син зовсім інший. Він звик сподіватися на себе і розраховувати лише на свої сили.

Марина з чоловіком у шлюбі вже майже 8 років, і за цей час, ні вона, ні її чоловік не навчилися самі справлятися зі своїми проблемами, і самі їх вирішувати. Вони звикли, що або я, або свати щось за них та й придумають. Ми допомагали скільки могли, але зараз я стала часто хворіти, і нам самим допомога потрібна.

Та донька постійно плачеться, що у них грошей немає. А звідки вони у них будуть, якщо вони живуть сьогоднішнім днем, і вважають, що всі їм щось винні. За стільки років вони навіть не спромоглися купити собі житло, або взяти під виплату, як це зробив син.

Нещодавно не стало моєї родички, і я отримала від неї спадок – двокімнатну квартиру, але в іншому місті. Я не збиралася його взагалі ділити між своїми дітьми, думала там здавати квартирантам, і отримувати з цього прибуток. Але дочка як про це дізналася, так стала просити мене, щоб я цю квартиру їй віддала, а вона її продасть, і зможе подумати про власне житло, нарешті.

Вона мені заявила, що якщо я не віддам їй усю спадщину, то вона взагалі перестане мене вважати своєю матір’ю. Мені після таких образливих слів стало дуже погано, я навіть в лікарню потрапила, бо і так здоров’я було не дуже, а тут ще й таке.

За весь час, поки я була в лікарні, Марина мені навіть жодного разу не зателефонувала, не знайшла часу спитати, як у мами справи. Зате син з невісткою постійно приходили, і саме Юрій оплатив все лікування.

Мені так прикро. Адже я вклала у своїх дітей всю свою душу, віддала стільки сил та часу їхньому вихованню. А дочка мене кинула в такий скрутний час, та ще й хоче, щоб я все їй віддала, а сина без нічого залишила.

Джерело