Днів десять тому Ганні зателефонувала мама: – Доню, Галя (так звали сестру мами) сидить без роботи. А в неї дві дочки. Їх треба одягнути, взути.

А ти завжди скаржилася, що маєш багато непотрібних речей. Може, поділишся з кузинами. Відвезеш їм… “От чому б їм самим не приїхати і не забрати.

А тут збери, відвези…” бурчала про себе Ганна, вкладаючи непотрібні їй речі в пакети. П’ять годин му чилася, підбираючи те, що й самій носити не соромно. А їхати до тітки, в інше місто, дві години. І дві назад. Весь вихідний нанівець…

– Я не носитиму ці обноски! – обурено шипіла Тома.

– Ці штани із торішньої колекції!

– Вставила своє “фі” Віка.

– Звичайно, не “вищий пілотаж”, але носити можна, – пошепки вмовляла доньок тітка Галя.

А Ганна все це чула, хоч ті щільно зачинили двері між спальнею, де розглядали речі та вітальні, де сиділа Ганна. “Знала б, що моськи вернуть, пальцем заради них не поворухнула б”, роздратовано думала Ганна.

– Ганно, ми чекали дорожчі речі. «Геть на тобі якийсь костюмчик», – сказала Галина, вийшовши з кімнати.

– Дареному коневі в зуби не дивляться, – сказала Ганна, увійшла до кімнати, зібрала речі в пакети, розвернулася і поїхала.

Повернувшись до свого міста, дівчина приїхала до співробітниці з їхнього офісу. Вона знала, що жінка сама виховує дочку-старшокласницю. І не може забезпечити дівчинку так, як хотіла б. Коли жінка побачила речі з пакетів Анни, аж засяяла.

– Ось це подарунки, то подарунки – захоплено сказала мати, розглядаючи кофту.

– Подобається?

– Дуже.

– А куртку можна взяти?

– Запитала дочка.

– Усе можна взяти. Це все вам. А якщо щось не підійде, можете віддати ще комусь… Увечері Ганні зателефонувала мама.

– Доню, що там сталося? Галя каже, що ти привезла речі, потім забрала. Адже ти знаєш, що їм необхідні обновки.

– Потрібні? Судячи з того, як вони вернули свої моськи, і лаяли привезені мною речі – вони їм взагалі не потрібні. “Обноски”, “вийшли з моди” – ось їхнє ставлення до привезених мною подарунків.

– Да ти що?! Я поговорю з Галею.

– А сенс? Я вже подарувала ці речі людям, кому вони потрібні, і хто з вдячністю їх прийняв. А твоя рідня нехай утреться…

КІНЕЦЬ.