З 15-ти років мене ростив лише батько, бо мами, на жаль, не стало. Він важко пережив цю втрату, і ми разом допомагали одне одному відновитися і продовжувати жити далі.

Мій тато доволі успішна людина, у нього є невеликий бізнес (він ремонтує машини), тому гроші у нього завжди були. Батько оплатив мені навчання в університеті, а далі я вже сама рухалася – влаштувалася на роботу і стала заробляти. Саме на роботі я і зустріла свого майбутнього чоловіка Сергія.

У нас з ним виявилося багато спільного, ми якийсь час зустрічалися, а потім вирішили одружитися. Звичайно, я познайомила батька з Сергієм, і була впевнена, що тато одобрить мій вибір. Проте, Сергій чомусь відразу не сподобався моєму татові, та я все ще сподівалася, що він змінить свою думку, коли ближче з ним познайомиться.

Як на мене, Сергій був дуже схожим на мого батька, тому я не могла зрозуміти його позицію. Однак я нічого не могла вдіяти – вирішила, що будь що буде. Ми, все ж, розписалися, батька запросили на весілля, я намагалася їх примирити, зблизити.

Батько прийшов, привітав нас, навіть при гостях вдавав, що все добре. Я була дуже щаслива, і сподівалася, що це добрий знак. Але батько просто грав роль, а після весілля знову взявся за своє. Якби він хоч прямо сказав, що не так, я б, може, до нього і прислухалася, а так я просто його не розуміла.

До того ж, я сподівалася, що після весілля ми з чоловіком підемо жити в одну з його квартир. Мій тато має дві квартири. В одній ми жили, а іншу батьки здавали квартирантам. Передбачалося, що після весілля ми з чоловіком переїдемо в ту другу. Але батько нас неприємно здивував, сказав, що не виганятиме квартирантів. Він мені пояснив, що якщо я одружена, то тепер чоловік про мене і повинен дбати.

Мені було дуже прикро таке чути від рідного батька, адже я у нього єдина дитина. Та й гроші у нього були, то ж великої необхідності здавати це житло він не мав. Чому він так вирішив, я зрозуміла пізніше. Причин було дві. Перша – це те, що батькові не подобався мій Сергій. Друга причина – у батька була жінка, з якою він планував зійтися і жити разом, і саме вона була проти того, щоб ця друга квартира дісталася нам.

Ми з чоловіком стали жити в орендованому житлі, а з батьком кілька років я не спілкувалася. Не те, щоб я ображалася, просто я зрозуміла, що я йому не потрібна. Він таки привів ту жінку в нашу квартиру, і став з нею жити. Я його не засуджувала, бо десь розуміла навіть, що йому одному важко.

Потім я дізналася, що він ту другу квартиру переписав на свою нову дружину, і мені від цього так було боляче, що не описати словами, адже це була спадкова квартира моєї мами, і я впевнена, що її це б теж дуже засмутило. Але батько вирішив діяти по-своєму.

З’явився батько в нашому житті аж через 10 років, коли йому стала потрібна наша допомога. Його дружина таки з ним розлучилася і забрала у нього ту квартиру, яку він їй відписав. А тепер батькові було потрібно, щоб ми допомогли йому зробити ремонт в квартирі, в якій він зараз живе.

Я з опалу сказала, що нічого ми йому допомагати не будемо, нехай сам вирішує свої проблеми, нам від нього нічого не потрібно. Він дуже на це образився, сказав, що донька не має права так з батьком говорити. А він мав право так з нами вчинити? Не знаю, хто з нас правий, розсудіть, і порадьте, що мені робити далі?

Джерело