– Ганнусю, приїжджайте до нас у неділю на обід, – сказала в слухавку Юлія Павлівна.

– Мамо, так а привід який?! Начебто ж не свято? – здивувалася дочка.

– Поговорити треба, приїдете і ми вам все розповімо, – Юлія Павлівна посміхнулася.

– Не телефонна розмова.

– Що за секрети, мамо?! Із татом все гаразд?

– Поки нормально, ти ж знаєш, одним словом чекаємо на вас у неділю, зможете?

– Ну гаразд, мамо, – голос у Ганни був здивований.

Вони з чоловіком та дітьми жили на іншому кінці міста. Дзвонила вона батькам щодня, а приїжджала рідко. То робота, то у дітей навчання, гуртки ще якісь справи. Та й люблять Ганна з Віктором вихідні проводити активно. Чи за місто їдуть, чи на якісь веселі заходи.

Але якщо треба, Ганна завжди до батьків приїхати готова, хоч вони ще молоді в неї.

Допомоги особливо поки що не потребують.

Щоправда, у тата останнім часом то серце, то легені. Обстежився, але начебто обійшлося.

У неділю Ганнуся з Віктором, і з онуками – старшим Андрієм та молодшими Поліною й Миколкою всі гуртом прибули в гості.

Сіли за стіл, Юлія Павлівна знала, хто що любить. Булочок з маком до чаю купила, цукерок. Ну і свій фірмовий борщик і котлетки приготувала.

Нагодувала, розпитувала всіх, як справи.

Потім на чоловіка озирнулася.

– Одним словом, Ганнусю, Вітю, ми тут із татом дещо вирішили… – якось загадково сказала мати.

Ганна сиділа і вже не знала, що й думати.

– Ми вирішили переїхати! – раптом сказала мати. – Якось все до одного виходить. Батьку його лікар порадив місце проживання змінити, до води їхати. Інакше мовляв може йому гірше стати, а там повітря, клімат для нього підходящий. Ми спочатку посміялися, ну куди ми поїдемо? Дочка, онуки тут живуть.

А потім до сусідки нашої Ніни Іванівни рідна сестра в гості приїхала, Галина. І слово за слово, каже, що будиночок біля моря вона продає. Хоч і село, але зате тихо спокійно.

А сама до сестри хоче переїхати. І вийшло просто як на замовлення, ніби нас щось підштовхує. А Галина, як дізналася, що лікар рекомендує нам до моря переїхати, теж зраділа. Стала нам фотографії показувати будиночку свого. Там і сад, і подвірʼя хороше, і море не дуже далеко.

І щось ми раптом так захотіли, а може й справді поїхати?

Ну а що, раптом і справді батькові полегшає? Бо ж хочеться, щоб пожив ще, і здоровим був. А ви до нас приїжджатимете, на морі теж відпочиватимете!

Бо ж ми все одно бачимося не часто, хоч і живемо в одному місті.

А по телефону говорити яка різниця звідки?

Та й квартира наша у цьому старому будинку вам не потрібна. У вас своя хороша, велика у новому будинку. А для Андрія свекруха квартиру пообіцяла, що вона поки що здає в оренду.

Ну що скажете?

– Та не знаю, мамо, якось це все несподівано… Хоч ми й не часто бачимося, але знаємо, що ви тут, поряд. І ми якщо що, одразу у вас. А якщо поїдете, то до вас ще добратися треба. І взагалі, Андрій на навчання зібрався, тут поряд із вами. Я думала він у вас на тижні буде жити, а то від нас йому їздити далеко.

Одним словом, все це якось несподівано. Та й квартира ваша ніби дорожче коштує, аніж хатина в селі, за описом вона невелика.

– Ну ось! Так я й думав, хоч може й правильно, ні до чого нам на старості років кудись переїжджати. Все, питання закрите! – Сергій Михайлович підвівся і вийшов в іншу кімнату.

– Мамо, тато що, образився? Ну, ми ж хочемо, як краще! – Ганна теж засмутилася.

І раптом середня онука Поліна, яка з апетитом доїдала вже другу булочку з маком, голосно заявила,

– Бабусю, а ви з тією тіткою просто поміняйтеся і спробуйте. Тоді й буде зрозуміло! Ось мені Іринки рюкзак так подобався, а їй мій. Я тату сто разів просила мені новий купити, але він сказав, що тільки наступного року купить. А це так довго! Тож ми з Іринкою тоді й вирішили помінятися. І знаєш, бабусю, мені її рюкзак перестав подобатися. Лямки незручні і не влазить нічого!

– Точно, мамо, спробувати треба, вустами немовляти говорить істина! – зраділа Ганна.

– Я не немовля! – надулася Поліна.

– Та ні звісно, це просто такий вислів, а ти Поліно просто молодець! – Зраділа Юлія Павлівна, – Завтра піду і з Ніною Іванівною й Галею поговорю.

Може й справді щось придумаємо.

– Як це ми поміняємося? – спершу засумнівалася Галя. – Я ж на літо зазвичай квартирантів пускала, для мене це заробіток був. А то взимку у нас там із роботою не дуже добре. Не сезон. А якщо ви там літом житимете, на що мені там зимувати?

– Так ви ж назовсім звідти їхати збиралися, щось я вас, Галю, не зрозумію, – здивувався Сергій Михайлович.

– Так і я себе не зрозумію, влітку мені спека ця і море ні до чого. Я б краще з сестрою в неї жила. А взимку там у нас краще, зима не холодна, тож не знаю, що й робити.

– Так от і давайте спробуємо! Ми на літо поїдемо у вашому будиночку поживемо, а ви поки що у нашій квартирі. А якщо хочете працювати, то у нас у сусідньому будинку в магазині продавець потрібен.

Літо Юлія Павлівна та Сергій Михайлович провели можна сказати на морі. І Сергію Михайловичу і справді стало краще.

Галина ж заробила, із сестрою вдосталь поспілкувалася, і дуже задоволена поїхала до себе. Каже, що дуже рада, що не продала будиночок, скучила.

Та й чоловік їй зателефонував, просив дозволу повернутися. Вони розлучатися планували, але розлука їм обом на користь пішла.

Тож тепер Галина із чоловіком запрошують Юлію Павлівну та Сергія Михайловича і їхніх онуків приїжджати до них на все літо.

Ну а найбільше радий Андрій. Він тепер у бабусі з дідусем часто після навчання у коледжі залишається.

Та й Ганна з Вітктором, з Поліною та Миколкою до них приїжджати частіше стали.

Справи справами, а батьків не треба забувати. Вся сім’я разом, так душа на місці.

Щасливим є той, хто щасливий у себе вдома…

КІНЕЦЬ.