У Андрія було двоє синів. Старший, Артур, хваткий чоловік, що так і норовить десь нагріти руки, і молодший, Антоне, трохи не від цього світу.

Фізично міцний, але до життя не пристосований. Артур поїхав до столиці, одружився, до батька не приїжджав, дзвонив кілька разів на рік і все. Молодший так і жив і досі з батьком.

А Квартира у батька велика. Три кімнати та велика кухня. Коли Андрій постарів, турботу про нього взяла племінниця Амалія. Забиралася, купувала продукти, готувала.

Антон допомагав сестрі в міру своїх сил і здібностей. Пішло кілька років. Не стало Андрія.

На поминки зібралися нечисленні родичі та сусіди: баба Катя та Семенович. Артур уже потирав руки, йому напало таке багатство – квартира в центрі.

Чи не столиця, але теж дорого коштує. А брата він сплавить кудись. Став уголос будувати плани.

– Ти губи закатай, – сказала йому баба Катя.

– У заповіті твого імені взагалі нема!

– У якомусь заповіті? – Ошалів Артур.

– Насправді. Воно у нотаріуса зберігається.

– А ти звідки знаєш?

– Ми з Андрієм разом до нотаріуса пішли.

– І кому ж дістанеться квартира? Антону, цьому блаженному? Він її профукає!

– Ні! Амалії.

– Та я тебе в ріг зігну! – загарчав Артур і кинувся на дівчину.

– Стояти! Охолонь, а то я тебе вмить до лікарні відправлю! – став на захист сестри Антон…

Амалія сиділа на дивані та плакала. “Навіщо мені квартира, дядьку Андрію? На мене ж вся рідня ополчиться”, – думала вона.

– Ти, доню, не хвилюйся. Андрій все продумав і все за законом зробив. Не причепишся. У заповіті ще є приписка. Ти з сином переїдеш у цю квартиру, а Антону віддаси свою. Ну і дбати про нього будеш.

Твій дядько був певен, що коли його не буде Артур вижене брата на вулицю, а квартиру прибере до своїх жадібних рук… Ну як, відмовлятимешся від спадщини?

– Якщо відмовлюсь. Артур точно вижене Антона. Тому ні. Не відмовлюся. Зроблю так, як забажав дядько.