Віра з Олегом познайомилися півроку тому. І дівчина одразу зрозуміла, що закохалася. Олег був старший за неї на шість років.

“Тим краще» – думала вона тоді, чоловік має бути старшим.

На той час Віра жила з батьками. Непомітно Олег став частим гостем у їхньому домі. Симпатичний, високий, розважливий, із добрим почуттям гумору.

Ідеальний чоловік, як здавалося тоді. Чоловік відповідав взаємністю гарненькій Вірі. Приходив із квітами та тістечками. Незмінно і по-старомодному цілував руку мамі. Довго розмовляв із батьком за чашкою чаю, поки мати з донькою готували вечерю.

Дівчина не могла не поділитися своїм щастям із Мариною, найкращою подругою.

– Виходь заміж, навіть не думай, – радила подруга.

– Легко сказати: виходь. Ніхто не кличе, – казала Віра.

Незважаючи на їхні постійні зустрічі, букети та милі дрібнички у подарунок, пропозиції руки та серця Олег робити їй не поспішав.

Віра не одразу зрозуміла, що вагітна. А коли дізналася, то не стала приховувати. Мати стала першою, кому вона відкрилася.

– Ну нарешті!

– Зраділа мама.

– Але ми навіть не одружені, – Віра відчувала себе ніяково від того, що відбувається.

Мама швидко розвіяла всі її сумніви.

– Дочко, тобі вже двадцять п’ять. Коли народжувати, якщо не зараз? І потім, я впевнена, Олег неодмінно зробить тобі пропозицію, коли ти повідомиш йому про дитину.

Олег новину сприйняв нормально.

– Звичайно, народжуватимемо, – впевнено сказав він Вірі.

І жодного слова про весілля.

Не самій же Вірі йому пропонувати, правда?

Із вагітністю нічого не змінилося. Олег так само приходив. Тепер лише частіше, ніж звичайно. І букети поступово змінилися на корисні фрукти та вітаміни.

– Не зрозумію я твого Олега, – буркнув якось батько за обідом.

– Начебто нормальний чолоік. Чому заміж тебе не кличе? Не розуміє, що дитині батько потрібний? Що в нього в свідоцтві про народження у графі про батька стоятиме?

Віра аж залишила їсти суп, відставила тарілку і вибігла з-за столу зі сльозами на очах.

Вона сама постійно думала про це. Батькові слова зачепили її.

– Як ти можеш? Вірочка в положенні, – нарікала батькові мама і пішла заспокоювати дочку.

Більше таких розмов батько не заводив. Він вирішив поговорити з Олегом віч-на-віч. Вибрав слушний момент і запитав на пряму.

Майбутній тато не здивувався, мабуть, чекав подібної розмови.

– На жаль, я продав свою квартиру. Терміново гроші знадобились для справи. Тому живу поки що у приятеля. Не приводити ж вашу дочку до нього? Скоро я все поверну гроші, зможу купити нове житло. Отоді неодмінно прийду свататися. Сподіваюся, ви мені не відмовте, – з посмішкою закінчив пояснення.

– Добре б до народження онука встигнути, – відповів батько.

Про те, що буде саме онук, у сім’ї вже знали. І з ентузіазмом підбирали ім’я хлопчику.

Вірі підходив термін народжувати. Справи в Олега, як і раніше, не просувалися.

До пологового будинку її відвіз батько. Олег днями поїхав у справах до іншого міста.

Не приїхав і до виписки. Сказав по телефону, що затримують ті самі справи.

– Щоби купити нам квартиру, доводиться працювати ще більше. Зачекай, я ж для нас стараюся, – Олег дзвонив щовечора.

Запитував, як дитина, як Віра. Чи не свариться новоспечений дід на тривалу відсутність батька.

Віра казала – все добре. Батьки дбають про неї та онука. Тільки з ім’ям все ніяк не визначаться.

Бабуся пропонує назвати онука “Іваном”. Сама Віра зупинила вибір на “Сергію”. А дід просить, щоби назвали «Михайлом» на честь його батька і діда. Ті обоє були Михайлами.

– А ти яке ім’я вибрав би? – сміхом питала Віра у Олега.

– Навіть не знаю, головне, щоб тобі подобалося. Ти мама, от і вибирай.

Якось у гості заглянула Маринка. Принесла персиків та домашнього печива.

– Я фрукти поки не їм, – сказала Віра.

– Так? – Здивувалася подруга.

– А кому ж тоді твій Олег виноград із грушами купував?

– Коли? Ти вигадуєш. Його й у місті зараз немає.

– Нічого я не вигадую, – образилась Маринка.

– Я за персиками на ринок зайшла. Дивлюся, там твій Олег вже закупився. Ще вдав, що мене не впізнав. Дивний він якийсь.

– Справді, дивний, – тихо повторила за нею Віра.

Вона набрала номер друга Олега. Запитала, як давно вони бачились. Виявилося, вчора…

– А ти дитині думаєш ім’я давати? Скільки він у тебе ще “маленький” буде? – сказала Марина до Віри.

– Так, завтра й піду записувати. «Михайлом» назву.

Про те, що у графі «батько» доведеться ставити прочерк, Віра вголос говорити не стала.