Ви, скоріш за все, подумали, що я Марійчина бабуся, так? – з трохи сумною посмішкою останнім часом частенько намагалася виправдовуватися перед людьми Іванка.

– Ні, я – мама рідна її. Ой, та що ви, не варто вже так, лише не вибачайтеся, будь ласка, все добре! Я ж все розумію і не ображаюся, правда! Я вже звикла до таких розмов. Мені – 58 років вже, а Марійці моїй – тільки 10 рочків нещодавно виповнилося, вона у мене ще маленька.

Марійці моїй завжди так і кажуть – он твоя бабуся йде по тебе! Вона спокійно поправляє людей – це мама моя! Люди усі, звичайно, дивуються, але що поробиш, змінити тут нічого не можна. У мене й онуки вже є, трохи молодшого віку від моєї дочки. Ось так буває, ми з чоловіком – досить таки літні батьки.

Народили собі таку маленьку нашу помічницю на схилі літ, можна сказати. Таке воно життя у нас вийшло. Подарував нам Господь на старість донечку-помічницю, радість нашу.

Марійка – дівчинка розумна, відповідальна і не по роках серйозна: добре дуже навчається, старанна, багато читає, і, на відміну від більшості своїх однокласниць, до життя пристосована добре: може сама посмажити картоплю чи м’ясо, зварити макарони, сама зробити смачну яєчню, заварити чай, а батькам каву.

Іванка вже навчила її в’язати і трохи шити, і Марічка сама робить для великої ляльки дуже красиві речі – спідниці, сукні, шапочки, джемпера, дуже любить робити зачіски лялькам. Вона вже не по роках своїх доросла дівчинка.

Одне погано – аж надто близько до серця Марійка приймає всі події, пов’язані з її вже не дуже молодими, м’яко кажучи, батьками. Хвилюється дуже, наприклад, якщо тато затримується на роботі, якщо у мами трішки болить голова.

– Мама, ти чому така сумна сьогодні? Ти не занедужала, випадково? Ти тиск міряла? Який сьогодні він у тебе був? А призначення свої пила? – стурбовано випитує Іванку 10-річна донечка, маленька Марійка, заглядаючи матері в очі.

– Сталося так, що я ж дізналася вже немолодою, що чекаю дитину, спочатку і подумати не могла, що в такому віці це взагалі можливо! – згадує Ірина з особливим трепетом все.

– У мене вже два дорослих сина було на той момент, обом за двадцять. Старший мій син одружитися зібрався, молодший в інституті вчився. А тут така новина для всіх – дитина буде у нас.

Коли зрозуміла все і усвідомила, соромно було якось мені трохи, звичайно, у нас же, знаєте, люблять за спиною пліткувати, щось недобре говорити, а тут така ще й новина, такий привід про мене попліткувати. Я вже, грішним ділом, стала думати а чи варто мені її берегти, адже немолода вже, рідні і родичі засуджуватимуть.

А мій фахівець стала тоді мене умовляти. Мовляв, це вам Бог дитинку послав. У нас, каже, молоді дівчатка в 20 не можуть стати мамою, а у вас саме так вийшло.

Це не просто так. Ось у вас сини старші, хлопці, мовляв, а раптом дівчинка буде? Помічниця і розраду в старості! Можливо, буде вас з чоловіком додивлятися, доглядати на старості років. Так що навіть не думайте нічого собі там.

– Уговорила вона тебе, так? І ви вирішили народжувати? – запитала в Іванки тоді найкраща подруга її.

– Так! І народилася наша мила та чарівна дівчинка! Ми з чоловіком, щиро кажучи, про доньку завжди мріяли! Сини – відрізана скиба, це знають усі, в житті так дуже часто буває.

В їх сім’ях невістки заправляють і невісткині мами. Мені і онуків не дають особливо, ну правильно, хто я така? – свекруха, чужа їм жінка зовсім, ніколи й не прислухаються до мене.

Ось дочка рідна – інша справа. Коли є дочка біля мене така малесенька і ніжна, і старіти не страшно, я вважаю. Є, кому додивитися. Ну а що такого? Це життя, все ми так чи інакше до цього прийдемо.

Виховуємо з батьком з неї помічницю нашу, нашу розраду і радість! Вона знає, що мама і тато у неї – люди немолоді, так, і нездорові. У мене тиск піднімається часто, у батька теж вистачає своїх проблем по самопочуттю, на жаль. Дочка знає, що про нас потрібно піклуватися. І дбає, так зворушливо.

Я тепер собі навіть уявити не можу, що б я робила без дочки, без своєї помічниці. Як би ми жили? Дай Бог здоров’я того лікаря в консультації! Правильно вона розсудила, про розраду в старості.

Іванка дуже любить свою донечку, всю душу їй віддає, а коли веде її за ручку, щасливішої жінки в світі немає. Вона дуже щаслива, що має таку радість і помічницю.

Та родина вся засуджує її. Мовляв, про що вона думала? Сама то щаслива, а дівчинці як? Якщо вона ще в 10 років тиск мамі міряє, то що далі чекає її в житті? Все своє дитинство і юність батьків доглядати?

Але хіба люди праві? Хіба марійка нещаслива?

Джерело