Мені 38 років, і я вже 2 останніх роки живу в Німеччині, в невеликому містечку. Колись це було моєю мрією, бо тут живе багато моїх родичів по маминій ліній, адже її батько мав німецьке коріння. Ще 10 років тому я ладна була все віддати, аби виїхати туди, а зараз, коли я вже тут, я дуже хочу додому.

Зі мною поїхала моя донька і мама. Мамі тут подобається, вона нарешті з ріднею. А доньці моїй ніяк не подобалося, звикнути вона не могла, тому повернулася в Україну, щоб вдома довчитися в 11 класі, і потім поступити в університет. Донька мріє стати дизайнером, а в Німеччині нам треба було їздити в спеціальний коледж, який знаходився за 30 кілометрів від нашого містечка. Там така, вузькопрофільна система освіти.

Донька не захотіла в Німеччині здобувати освіту, і повернулася додому. Зараз вона живе з своїм татом, моїм чоловіком. Я теж за ними дуже скучила, але хочу тут на ремонт квартири заробити.

Колись ми жили всі разом, з батьками чоловіка і його заміжньою сестрою. Цей час мені навіть згадувати важко, бо хоч квартира і була трикімнатна, але уявляєте, скільки людей там жило!

Три роки тому не стало бабусі чоловіка, і після неї залишилася стара, двокімнатна квартира. Батьки вирішили, що це житло дістанеться нам, і ми в неї переїхали навіть без ремонту.

Там треба робити все повністю, а на це треба дуже багато грошей. Коли моя мама сказала, що їде в Німеччину до родичів, і запропонувала мені їхати з нею, я порадилася з чоловіком, і погодилася. Бо інакше кілька тисяч євро на ремонт нашої квартири я аж ніяк не назбираю.

Але в Німеччині життя дороге, я наче щось і заробляю, та оренда житла, проїзд, харчування, забирають значну частину мого заробітку, і я в місяць максимум відкладаю 500-600 євро. Але і то добре, чоловік за ці гроші вже почав робити ремонт, і я розумію, що щоб його закінчити, мені ще треба хоч трохи тут побути.

А родичі чоловіка вирішили, що якщо я вже за кордоном, то я маю і їм допомагати. Зовиця так прямо мені і заявила, що вона квартирою бабусі нам поступилася, тож тепер я маю їй допомагати.

Я висилаю час від часу продукти і одяг їм, коли маю таку можливість. Але я не розумію, чому я маю ще й своїми важко заробленими грошима з ними ділитися.

Кажу зовиці, що якщо вона аж так сильно хоче грошей, то може до мене приїхати, і я їй з роботою допоможу. Але вона про таке навіть думати нічого не хоче, бо боїться лишити свого чоловіка одного.

Що ж виходить – я свого чоловіка залишила на певний час, заради нашого кращого майбутнього, а вона не може?

Мені завжди було дивно з тих людей, які вважають, що хтось в цьому житті їм щось винен. Такою є сестра мого чоловіка. Поки ми всі жили в одній квартирі разом з їхніми батьками, я і купувала продукти на всіх, і на всіх готувала, і потім ще й за усіма прибирала.

В підсумку вийшло, що вони звикли до моєї доброти, і щиро вважають, що я маю продовжувати так себе поводити. Та я не думаю, що я їм щось винна.

Переживаю лише за одне, чи не намовить зовиця батьків проти нас, і чи не заберуть вони у нас квартиру, адже вона досі оформлена на свекруху.

Джерело