Моя мати вчинила недобросовісно щодо будинку моєї бабусі, який я мала успадкувати.

Незважаючи на те, що вона знала про наміри бабусі, все одно поспішила заявити про свої права на нього одразу після її смерті.

Мама виправдовувала свої дії тим, що я маю вже сама заробляти на життя, а не покладатися на спадщину.

Однак я жила з бабусею в цьому будинку останні 5 років її життя, доглядаючи її, в той час як моя мати майже не відвідувала її, зайнята своїм життям у місті.

Будинок мав для мене велику сентиментальну цінність: тут я виросла, і це, по суті, було єдиним моїм домом.

Проте мати наполягала, щоб я негайно поїхала. У результаті я переїхала до міста і винайняла кімнату.

Через роки мої стосунки з матір’ю дещо нормалізувалися, і я навіть запросила її на своє весілля, але у нашому зв’язку не вистачало глибини через її вчинки.

По суті, моя мати жила все своє життя в квартирі, що дісталася їй у спадок від сестри моєї бабусі, а пізніше зайняла будинок бабусі без будь-якої участі у її житті.

Коли ми з чоловіком побралися, мама запропонувала йому зробити ремонт, якого будинок відчайдушно потребував. Я відмовилася, заявивши, що це тепер її обов’язок, а не наш.

Ситуація загострилася, коли я завагітніла, і мати припустила, що будинок ідеально підійде для нової родини, якщо його відремонтувати.

Я твердо стояла на своєму, відкидаючи цю ідею і радячи найняти професіоналів, якщо це вже так їй необхідно. Її обурення моєю відмовою залучити мого чоловіка до ремонту виявило принцип, який я не збиралася порушувати.

Право матері на працю мого чоловіка та її зневагу до емоційної значущості будинку для мене незворотно погіршили наші стосунки і я більше не сподіваюся на будь-які покращення.

КІНЕЦЬ.