Правильно кажуть, що кожна мати зможе доглядати сімох дітей, але не завжди семеро дітей зможуть доглядати одну матір. На прикладі своєї свекрухи я переконалася в правдивості цих слів сповна.

Чоловік мій виріс у багатодітній родині. Післявоєнна сувора пора диктувала свої правила. Країна будувала нові заводи та фабрики, розвивалася інфраструктура, тому завжди були потрібні робочі руки.

– Вітю, ти вже не дитина. Ось вже сімнадцятий рік піде. Потрібно думати, як тобі далі в житті влаштовуватись, – сказав, як відрізав, Андрій Миколайович своєму синові. – Тобі вищу освіту не здобути, йшов би вчитися на токаря. І професія хороша, і шана серед людей буде.

Так мій чоловік став токарем. Втім, як він сам мені зізнався, професія йому не подобалася. Але про те, щоб суперечити татові, у хлопця й думки не було. Батько краще знає.

Тим часом сестри Віктора одна за одною вступали до технікумів, а одна, наймолодша, пішла вчитися в інститут. Життя складалося непогано у всіх п’ятьох: успішно виходили заміж, була хороша робота і все, що потрібно для щасливого життя.

– Я для дочок нічого не пошкодую, вони мої маленькі кровинки, – говорила свекруха.

Ми одружилися, коли дві молодші сестри Віктора закінчували навчання і були ще незаміжні.
– Мамо, ви так дівчат своїх любите, – говорила я, відчуваючи те, що чоловік весь час ріс обділеним батьківським коханням.

– Звичайно люблю. А кого мені любити ще? – нервово казала свекруха. – Вітька теж міг би нормальною стежкою піти, а не одружитися у вісімнадцять років!

Мене, звичайно, ображали слова свекрухи, але я мовчки ковтала образу, нічого не кажучи у відповідь. Нещастя сталося раптово. Свекор, ще вчора бадьорий і веселий, ранком не зміг підвестися з ліжка.

– Батько щось захворів, – у голосі чоловіка був страх, якого я раніше не чула.

– Вітю, все буде добре. Але якщо ти маєш сумнів, давай швидку допомогу викличемо.

Фельдшер, що приїхав, мовчки оглянувши чоловіка, холоднокровно сказав:

– Забираємо!

Живим нашого тата ми більше не бачили. Тромб, що відірвався, не залишив шансів вижити. До речі, свекор у мене був самий хороший. Те, що колись у Віктора з батьком були непрості стосунки, ніяк не вплинуло на моє кохання та повагу до цієї літньої людини.

Минув час. Життя не стояло на місці. Після того як свекра не стало відносини із сестрами чоловіка, з мого боку практично зійшли нанівець.

Не те щоб я їх не любила, просто відчувала їхню нещирість, яка виявлялася багато в чому. Але з Віктором на цю тему ми не розмовляли. Свекруха тим часом сильно здала. Переживши свого чоловіка на десять років, вона стала практично немічною людиною, яка потребує постійного догляду.

Дзвінок Віктора застав мене зненацька.

– Мама їде до нас.

– У сенсі їде?

– Уточнила я, смутно передчуваючи те, про що може йти мова.

І я мала рацію. Свекруха розуміла, що їй стає гірше, тому попросила молодшу дочку забрати її до себе. Але отримала відмову.

Непотрібною людиною вона виявилася й у сім’ях інших дочок. Мотивуючи по-різному свої відмови, дочки навіть не просили вибачення за те, що залишають матір наодинці зі старістю.

Доживати свого віку жінка приїхала до нашої оселі. Я давно пробачила їй усі образливі слова та несправедливі натяки на мою адресу.

– Народиться мій онучок, з рук не спускатиму, – ласкаво говорила свекруха та гладила мій величезний живіт.

Свекруха ніби помолодшала, коли почала жити в нашому будинку. Вона щодня знаходила собі заняття, не сиділа без діла. А очікування онука стало для неї головною подією у житті.

Артема, який з’явився на світ слабеньким та недоношеним на місяць, наша старенька бабуся буквально виходила. Відпоюючи сумішшю і співаючи йому пісеньки, яких вона знала дуже багато. Син досить швидко зміцнів. І це не дивно, адже кохання бабусі іноді здатне створити диво!

КІНЕЦЬ.