Одразу після поминок чоловіка Ганна Олексіївна почала збирати речі для переїзду.

Дочці вона це пояснила тим, що давно мріяла жити десь на півдні.

Що хочеться хоч на старість морським повітрям подихати.

Всі вмовляння, що з онукою більше допомогти нікому вона відкидала. Мовляв, можливість є, роботу знайшла, а їм навіть краще буде, зможуть все літо біля моря жити.

Ганна Олексіївна казала неправду. Будиночок вона купила, маленький, але доглянутий.

А от роботи ще не знайшла. Вона була вчителькою, як говорили від Бога. А тому кар’єру зробила швидко – була великою начальницею у відділі освіти в області.

…Зараз же ж Ганна Олексіївна була згодна піти на будь–яку роботу, хоч учителькою, хоч прибиральницею. Аби тільки віддали їй Олежика. Тоді вона зможе забути свій гріх, який не давав їй спокійно спати вже шість років…

…Коли дізналася Ганна Олексіївна, що її дочка Оленка в сімнадцять завагітніла, то не знала що й робити. У лікарні від альтернативи відмовили… Перша дитина все–таки може більше дітей не бути.

І всиновити дитину у своєму місті Ганна теж не могла. Плітки б поповзли, та так, що могла і посаду свою втратити. На ризик пішла, собою всю родину прикривала…

Відправила вона свою дочку до тітки в інше місто. Там доньці дали підписати папери про відмову від дитини. Олена навіть не побачила, що підписує, думала якісь формальності.

Ганна сказала Олені, що під дитини не стало. Із лікарями домовилася, грошей витратила купу. Все передбачила, а втекти від себе не змогла…

Не спала, переживала, коли уявляла онука свого одного в палаті.

Снилося їй, ніби він плаче, і ніхто до нього не підходить. Два місяці витримала, поїхала до нього в дитбудинок. Він справді був один в кімнаті, Ганна Олексіївна дивилася на нього і плакала.

Почала вона приїжджати до онука щомісяця. Олежик підріс, чекати на неї став, мамою називати.

Чоловік Ганни Олексіївни відчував, що вона приховує щось від нього.

По–своєму розсудив, що невірна йому дружина. А що, жінка вона гарна, розумна. У неї хто завгодно міг закохатися. Сварки стали частими у їхній родині. А вона не могла йому правду розповісти. Та ну її цю кар’єру, яка все життя її зіпсувала!

Олена перед тим всім з хлопцем своїм посварилася. Не сприйняв він новину про її вагітність…

Сказав їй, що рано їм про дітей думати. Після цього випадку вона стала слухняною, тихою.

Школу закінчила, поїхала вчитися в інститут в іншому місті. А там і вийшла заміж.

Все почалося із чистого аркуша. Ганна Олексіївна тоді зраділа, що не сказала доньці про її сина. Взяла на себе важкий тягар і тягла мовчки одна.

А потім пішла якась чорна смуга до їхньої родини. Чоловік заслаб. За лічені місяці його не стало. Він говорити з Ганною навіть останніми днями не хотів.

– Іди, – говорив. – До коханця свого. Чекаєш, не дочекаєшся коли не стане мене…

Ганна плакала, пробачення просила. А коли побачила, що зовсім сили його залишають, то вирішила правду розповісти. Але тільки гірше стало…

– Як ти могла все вирішити за нас! Ти хто така? Бог?

Досі ці слова покійного чоловіка у вухах стоять…

Та вона й сама все це знала, переживала. А що тепер зробиш. Та й Олена живе щасливо. Як розповісти про обман?

Ще за життя свого чоловіка Віталія, Ганна Олексіївна стала будиночок на морі приглядати.

Думала, якщо видужає, то під виглядом лікування відвезе його разом з онуком в інше місто.

Там і почнуть усе наново. А згодом і Оленка її пробачить. Адже не для себе одної все це вона вигадала. От тільки не встигла… Тепер поїдуть удвох із Оленкою на новому місці облаштовуватись…

– До тебе мама прийшла, – урочисто оголосила директорка дитбудинку. – Олежик, збирай речі.

– Я так і думав, – впевнено промовив Олег. – Знав, що мама мене сьогодні забере.

Він гордо вийшов, без метушні. У нього не як у інших дітей, яких покинули. Його мати постійно до нього приїжджала з подарунками!

От тільки жити разом вони чомусь не могли… Тепер усе буде добре, тепер вони разом!

…– Мамо, а ти чому до нас не приїжджаєш? – дорікала Олена Ганні Олексіївні.

– Самі приїжджайте, не можу я, багато роботи маю. Хочу будиночок до вашого приїзду підготувати, – відмовлялася Ганна Олексіївна.

Вона так і не розповіла дочці про сина, не наважилася. Думала, що ось приїде Оленка з сім’єю, тоді й відкриється таємниця…

…Олежику було вже 10 років, коли на порозі з’явилася Олена з родиною.

Ганна Олексіївна саме поралась на кухні, коли у двері подзвонили. Її внук Олежик побіг відкривати.

Олена з чоловіком зайшли у квартиру.

– Здрастуйте, ви моя тітка Олена, мені мама говорила, – сказав Олежик.

Олежик був впевнений, що тітка Олена теж його знає.

– А ти хто? – здивовано запитала Олена

– Я син Ганни Олексіївни, вашої мами. Отже, ви моя сестра, – сказав Олег.

– Мамо, – гукнула Олена. – Це що за жарти?! Який у тебе може бути син?!

Олена так і застигла від почутого.

– Я зараз все поясню, – Ганна Олексіївна не могла підібрати слів.

Все, що вона придумала, вилетіло з голови. Вона відвела доньку в бік.

– Це Олег… Твій Олежик…

Олена оторопіла.

– Як? Його ж не стало?

– Як бачиш…

– Як ти могла? – тихо промовила Олена, коли Ганна Олексіївна закінчила розповідь про свій вчинок і таємницю, яку вона боялася розкрити найближчим людям.

– Ганні Олексіївні і так важко, але вона все виправила, – раптом заступився за неї зять.

– Якщо ти захочеш, заберемо хлопчика до себе…

– Ні, – відповів Олежик.

– Я з мамою залишусь.

Він підійшов, обійняв Ганну Олексіївну за плечі.

– Не плач, ти найкраща. Ти завжди будеш моєю мамою. Нікуди я не поїду…

…Вони так і живуть у різних містах, зустрічаються тільки влітку, коли у відпустку приїжджає Оленка з родиною.

Олег називає її тітка Олена.

Його мамою залишилася Ганна Олексіївна, яка колись хотіла залишити його одного… Але не змогла…