Ніну Леонідівну донька привезла із села до міста. Старенькій вже було за вісімдесят, і вона дала згоду переїхати ближче до дочки, зятя та онуків.

– Матусю, нарешті ти поряд. Я тепер часто до тебе приходитиму. Бачиш, все як ти хотіла: однокімнатна квартира, і будинки наші поряд, на одній вулиці, – говорила Світлана.

– Так, – з сумом говорила мати. – Ось тільки знайомих, окрім нашої родини, у мене тут немає. Нема з ким і словом перекинутися…

– Нічого, нічого, скоро познайомишся з сусідами, не одна ж ти пенсіонерка в хаті, – заспокоювала її Світлана. – Та й онуки приїжджатимуть частіше.

Ніна Леонідівна раділа зручностям, адже слабість вже давалася взнаки. Стільки років носила воду і дрова щодня.

Але тепер туга за колишнім життям все одно час від часу відвідувала жінку. Ніна Леонідівна виходила посидіти біля під’їзду на лавці. Але до неї мало хто приєднувався. Так вийшло, що пенсіонери в невеликому будинку були молодші за неї, і майже всі працювали: хто на дачі, хто на роботі.

Бабуся віталася з молодими мешканцями, що проходили повз, з дітьми, які йшли зі школи, але поговорити до душі не було з ким.

Аж раптом якось вона побачила, що в кущах неподалік щось ворушиться.

Ніна Леонідівна придивилася й руками сплеснула від несподіванки.

– Хто ти такий? – запитала вона старого брудного кота, який вийшов з кущів.

Кіт багатозначно глянув на неї медовими очима.

Ніна Леонідівна погладила його і відчула, як кіт муркоче.

– Ага, ти співаєш… Значить, ласкавий. Тільки от худий. Як же тебе звати?

– Васька, – раптом почула вона.

До лавки підійшов хлопчик років десяти. Вона сів на край і скинув з плечей важкий рюкзак.

–Він зітхнув і повторив голосніше:

– Васька це. Нічийний кіт. Вже другий рік як у дворі живе. Підгодовують його дехто, зокрема й ми.

– Василь… – повторила Ніна Леонідівна.

– Як мого покійного чоловіка звали. А де ж він ночує? А взимку?

– До під’їзду забігає, там під батареєю тепло. А влітку завжди на вулиці, – охоче розповідав хлопчик.

– А чого його ніхто не візьме? – допитувалася бабуся. – Раз годують?

– Моїх батьків я просив, ми брали його спочатку, але він такий був брудний… – зітхнув хлопчик. – Мама його не наважилася залишити, тому що у нас малюк Олежик. Йому рік. Він повзав, а від Василя стільки бруду…

– Зрозуміло, – відповіла Ніна Леонідівна. – Тільки викупати ж можна і до ветеринара звозити.

– Так він завжди на вулицю бігає, – знову сказав хлопчик, узяв рюкзак і пішов у будинок, а потім обернувся і сказав:

– Мене Сашко звуть, а вас? Ви новенька у нас у будинку?

– Так, новенька, і найстаріша, – засміялася Ніна Леонідівна. – Баба Ніна я…

Сашко пішов, баба Ніна теж встала з лавки й пішла додому. Вікна її квартири виходили на вулицю, саме з кухні було видно ту саму лавку, на якій і залишився сидіти Васька.

Ніна Леонідівна поставила чайник на плиту і поглядала у вікно на кота. Потім відкрила його і кіт, почувши це, одразу підбіг під вікно з жалібним нявканням.

Ніна Леонідівна кинула йому з віконця шматочок смаженої риби. Васька відразу підхопив її і втік під найближчим кущем.

– Ох ти, який голодний. Мабуть, сьогодні тобі нічого не перепадало, – сказала вона.

А кіт за кілька хвилин уже знову просив під вікном так, що навіть Ніна Леонідівна його почула. Поки вона готувала наступну порцію риби, Васька, недовго думаючи, застрибнув на металевий ящик із телефонними дротами, і за мить уже був на підвіконні й заглядав у відкрите вікно.

– Оце так! Жвавий який, – засміялася Ніна Леонідівна. – Ну, тримай обід.

Вона годувала Ваську вже на підвіконні. Він цього разу вже не став тікати, розуміючи, що рука, що дає, може ще щось запропонувати.

І справді, кіт був нагодований досхочу. Услід рибі в хід пішла ковбаса, а насамкінець рука простягла блюдечко з молоком. Васька пив не поспішаючи, смачно ковтаючи, жмурячись від ситості та раптового щастя.

Ніна Леонідівна зачинила віконце, а кіт ще посидів якийсь час на підвіконні, а потім стрибнув і зник під кущами.

З того дня Василь знав, ніби по годинах, коли добра бабуся снідає, обідає і вечеряє.

Він з’являвся на підвіконні завжди вчасно і був винагороджений частуванням зі столу своєї годівниці.

– Який ти розумний, Василю. Ну як людина!

Поступово Васька входив у довіру. Йому одного разу дозволено було зістрибнути на підлогу в кухню і вже обідав він там, біля ніг своєї господині.

– Гаразд, живи, – сказала Ніна Леонідівна. – Тим більше, що ми з тобою, схоже, в одних роках.

Вона погладила кота, і він знову замуркотів так голосно, що все тіло його вібрувало.

Почалися осінні дощі. Васька сидів удома. Вони на пару зі своєю новою хазяйкою дивилися у віконце, а коли дощ закінчувався, Ніна Леонідівна відчиняла вікно й казала:

– А чи не пора вам, Василю, прогулятися, доки небо тримається?

Кіт, розуміючи її слова, охоче стрибав з підвіконня на землю і йшов гуляти.

Світлана дочка, побачивши кота здивувалася:

– Звідки це у тебе? Нічийний, чи що?

– Раніше був нічийний, а тепер ми – родина. Подивися, як він відмився, від’ївся. Став гладкий. Я думала, що він сірого кольору, а він виявляється, подекуди – білий. Поглянь, які чисті лапки! Такий став красень кіт!

– Ну гаразд, гаразд, тільки от прибирати тобі за ним доведеться… – почала було Світлана.

– У тому й річ, що нічого прибирати не треба. Не кіт, а знахідка. Ходить гуляти через вікно і повертається так само. Вдома ні лотка, ні запаху. Раз–два – і у віконце, – сказала Ніна Леонідівна.

— Ну, тоді тобі пощастило, — засміялася дочка.

– Правильно. І є з ким поговорити. Він добре слухає. А співати майстер…

– Бачу, у тебе настрій повернувся, я рада, – посміхнулася Світлана.

– Та чи багато ж нам треба для спокою й радості? Кіт – і немає турбот, – підсумувала Ніна Леонідівна.

Вони поговорили про онуків, про роботу Світлани, про новини міста.

– Не сумуй, мамо, а в село ми обов’язково їздитимемо в гості, адже там і рідня наша залишилася, і сусіди твої, і друзі.

Васька сидів біля батареї з заплющеними очима, і тільки ворушив вухами, слухаючи розмову жінок. Коли Світлана йшла, Ніна Леонідівна, проводжаючи її, сказала:

– Ой, мало не забула тобі сказати. Сьогодні вранці я знайшла на своєму капці подаруночок – мишку. Василь постарався вночі. Треба ж!

– Ну ось. Ти думала, що тобі кіт тільки для розмови, а він ще й здобувач. Просто знахідка! – засміялася Світлана.

– Гаразд, годі тобі жартувати. Ти нам наступного разу рибки прикупи. Дуже ми з Ваською рибку любимо…

– Ніна Леонідівна посміхнулася доньці і за звичкою пішла помахати їй ще й у віконце.

Світлана озирнулася на вікно, підняла руку. Мати дивилася на неї у вікно й посміхалася, а поряд з нею уважно дивився на Світлану кіт, ніби кажучи:

– Ти вже рибки ж для нас не забудь прикупити, Світлано…