– Ви маєте розлучитися! – промовив батько, взявши дочку за руку. – Цей хлопець тобі не пара. Він тобі не підходить! Ти чуєш мене?! – обличчя його стало роздратованим.

Олена озирнулася на кухню, де її хлопець Ілля спілкувався з її матір’ю. Вони сиділи за великим накритим столом і мило балакали, доки Михайло попросив дочку вийти з кімнати під приводом важливої справи. Ось тільки те, що він сказав, дуже здивувало дівчину. Її батько ніколи не був проти її стосунків. Мало того, він у них ніколи не втручався.

– Тату, про що ти говориш? Ти ніколи не був проти моїх хлопців. Що сталося?

– Вибач. Просто не варто спілкуватися з ним. У мене передчуття, що він тобі не підходить.

– Це моє життя, тату, – похитала головою Олена.

– Я розберуся сама. Якщо ти, звісно, нічого від мене не приховуєш.

– Ні. Олено!

Дівчина з розпачем махнула рукою і повернулася на кухню. Зрештою, чому вона повинна слухати батька. Їй двадцять три, вона давно не залежить від батьків. До того ж, він не може привести достойних аргументів. Одна балаканина.

А Ілля… Ілля був особливим. У Олени майже не було серйозних стосунків раніше. Один хлопець у школі – пустощі, не більше. І один у ВНЗ. Новий кавалер не сподобався батькові, але він і слова не сказав проти. А просто попросив дочку бути обережнішою. І, до речі, мав рацію.

А Ілля був особливим, хоча ще нічого серйозного між ним та Оленою не було, але те, що відчувала дівчина… Такого раніше не було. Вона хотіла бути поруч із ним, хотіла допомагати йому, хотіла познайомити його з батьками та провести з ним життя. Такого ніколи раніше не було.

– Що хотів тато? – Запитала Зоя – мама Олени.

– Просто просив допомогти знайти йому окуляри, – відмахнулась Олена. – Як завжди. Нічого такого.

Михайло зайшов на кухню і кивнув, краєм ока глянувши на Іллю. Високого, блакитноокого Іллю з копицею кучерявого волосся на голові. І в його погляді було щось погане.

…Олена вийшла з кафе і озирнулася. Ілля мав забрати її після зміни, але його машини ніде не було. На вулиці було темно, тільки повний місяць освітлював вулицю, де не було ліхтарів. Електрики змінювали дроти та ліхтарні стовпи. І мабуть не поспішали…

Олена дістала телефон та набрала номер хлопця, але той не відповідав. Вона чортихнулася і стиснула ручку сумки. У цей день Олена одягла туфлі на підборах та спідницю. Ніч і довга неосвітлена вулиця її хвилювали. Десь вдалині загавкали собаки, вона здригнулася, але рушила вперед.

Пролунав якийсь звук і вона різко обернулася назад, запізно побачивши гаснуче світло в кафе, а потім директорку, яка сіла в машину і поїхала. Олена з досадою подумала, що можна було попросити довезти. Щоправда, їхні стосунки були не найкращими.

Олена працювала адміністратором у кафе. Через заміну освітлення останній тиждень клієнтів після п’ятої вечора майже не було, тож усіх відпускали раніше. Тільки Олена та директорка залишалися, щоб розібратися з паперами. Зазвичай дівчину забирав Ілля чи батько, але сьогодні Михайло працював.

Обережно ступаючи каблучками по нерівній бруківці, Олена поспішила до освітленої вулиці. Іти було лише десять хвилин, але вона дуже переживала. Район ночами був не спокійний.

– Ей, красуне, а чого це ти тут одна? – гукнув хлопець, що сидить на лавці з друзями. – Не хочеш приєднатися? Розбавити, так би мовити, наш чоловічий колектив…

Олена прискорилася, на душі стало ще хвилююче. Вона дуже ображалася на Іллю. Хлопець, якому дівчина не відповіла, скочив з місця та швидким кроком попрямував у бік Олени.

– Ну, чого не відповідаєш?

Вона постаралася ще прискоритися. Раптом назустріч виїхала машина і висвітлила фарами обличчя. Хлопець повернувся на лавку, а двері машини відчинилися. Вийшов Ілля і допоміг Олені сісти на переднє сидіння.

– Ти де був? Чому не відповідав? – Накинулася не нього дівчина, почавши глибоко дихати.

– Вибач, я спізнився. Їхати до тебе, знаєш, не близько… – сказав Ілля. – Не розумію, як люди взагалі ходять у це богом забуте місце… Але я запізнився не через це. Дещо сталося.

– Що ж? – Здивувалася Олена. – Що могло статися такого, що ти навіть не написав… І не взяв слухавку. Мені було дуже страшно.

– Вибач, – похитав головою Ілля. – Моя мама … Вона … Вона повелася, дивно. Вона сварилася, вихопила мій телефон та викинула його. Я ніколи не бачив її такою. Телефон тепер поламаний, мати плаче, нічого не розумію. Коротше кажучи, я сам здивований…

– І що сталося з твоєю мамою? – Нахмурилася Олена.

– Я розповів їй про тебе, і вона ніби образилася. Вона говорила, що ми не пара, тупала ногами… Коротше кажучи, незрозуміло що відбувається… – розгублено додав Ілля.

– Дивно… Мій батько сказав так само, – насупилась дівчина. – Він також був проти наших стосунків.

– Що? Теж був проти? Чому ти про це не сказала? – здивувався Ілля. – Мені здавалося, ми нічого не приховуємо один від одного.

Олена втомлено зітхнула.

– Не хотіла засмучувати тебе. Краще скажи мені, що діється. Є думки? Вони ніби змовилися, тобі не здається…

– Поняття не маю… Мама нічого не каже конкретного. Гаразд, поїхали додому.

Машина зупинилася неподалік будинку Олени.

– Дивись, це машина мого батька. Якось він рано сьогодні.

– Аааа … Це ж … Це ж моя мама. Що вона тут робить цікаво. Ось це справи… Під’їдемо потихеньку, поки вони нас не бачать…

Ілля вимкнув фари та опустив скло. Вони з Оленою стали свідком дуже дивного і дуже гучного діалогу… Такого голосного, що чути було кожне сказане слово.

– Михайле, що відбувається, я тебе питаю? Чому ти не подзвонив мені? Чому твоя дочка зустрічається із моїм сином? Ти повинен був щось зробити.

– Віро… Що я міг зробити? Я намагався. Намагався щосили. Їм слід сказати правду. От і все. Тому що все одно таємниця відкриється. Рано чи пізно…

– Ні! – вигукнула мати Іллі. – Я не дам дізнатися своєму синові правду. Я не дозволю! Ми маємо це зробити якось інакше. Зрозуміло?

Михайло зітхнув і похитав головою.

– До того ж, якщо це дізнаються наші діти, то невдовзі дізнається і твоя дружина. Повір мені, Зоя не дізнається цього. Ніколи. Це буде кінець твоєї родини.

– Як це взагалі могло статися… Наче жарт долі…

Олена та Ілля переглянулися.

– Що вони приховують від нас цікаво? – Запитав Ілля. – Я не думав, що мати має якісь секрети від мене. Так, настав час припиняти це неподобство. Ходімо…

Ілля вийшов із машини і попрямував до матері.

– Що ти ховаєш від мене, мамо? Га? Може, розкажеш нам з Оленою?

Віра обернулася до сина і ахнула.

– Ілля! Що ти тут робиш? Що ви тут робите? Ви підслуховували?

– Ми? Моє перебування тут не дивніше твого. Що ти тут робиш? Га? Чому ти спілкуєшся з батьком моєї дівчини? І називаєш його Михайлом? Начебто ви…

Віра зітхнула.

– Нам із Михайлом просто не дуже подобаються ваші стосунки.

– Чому? – вигукнула Олена.

Віра зам’ялася, але Михайло раптом тяжко зітхнув і похитав головою.

– Тому що Ілля – мій син. Зрозуміло?

– Ні, це неправда… – похитав головою Ілля. – Мого батька давно не стало…

– То був мій чоловік. Колишній. Ми вже не жили з ним тоді, – зізналася Віра. – Потім я зустріла Михайла. Він не розповів, що вдома у нього вагітна дружина. Він приховав, обманув мене. Коли ти народився, я все дізналася. Але вже було пізно… Шляху назад не було… – опустила голову Віра.

– То ми брат і сестра? Боже мій… – ахнула Олена і позадкувала назад. – Не може бути… Ви обманюєте… Я люблю його… Цього не може бути…

– У вас інший зв’язок, на жаль. – зітхнула Віра. – Вибачте нас… Цього не мало статися, але за збігом обставин ви зустрілися…

– Ти зрадив мамі! Зрадник! – Зрозуміла Олена. – Ні, не підходь до мене! Ти… Ви обидва… Ви навіть не уявляєте, що ви зробили! – вигукнула вона, коли Михайло зробив кілька кроків їй назустріч.

Дівчина, плачучи, кинулась до Іллі.

– Поїдемо звідси. Прошу тебе… Я не хочу більше їх бачити.

Ілля розривався між Оленою та матір’ю. Він хотів знати подробиці, але й почуття сестри розумів. Те, що вони дізналися, справді було шокуючим. Особливо після того, що було між ними.

– Я не хочу його більше бачити! – вигукувала дівчина. – Ніколи. Він зрадив маму, зрадив мене… Як він міг… – плакала вона вже в машині…

– Заспокойся, – тихо промовив Ілля. – Це стосується наших батьків, їхнього минулого. Не лізь у їхні стосунки. Інакше все зіпсуєш. Добре, що ми дізналися правду, зараз…

– Так, – кивнула Олена. – Поки не сталося непоправного. Ти правий. Але мені здається, що я ніколи не зможу пробачити батька. За те, що сталося…

– Неправда, ти зможеш пробачити… Потрібний тільки час, – похитав головою Ілля, – І тепер у мене є сестра… Я не можу в це повірити, ніби знімаюся в якомусь серіалі… Або сплю. .

…Ілля мав рацію. Спочатку Олена не могла налагодити стосунки з батьком, але через кілька місяців у них відбулася розмова. Вони все спокійно обговорили і зійшлися на тому, що нічого не скажуть Зої, мамі Олени. Немає сенсу, через роки, руйнувати те, що побудовано насилу.

Тим більше, Михайло заприсягся, що не зраджував більше дружині і Олена повірила йому. Та й псувати життя мамі вона не хотіла. Ілля почав спілкуватися з батьком, а Віра упокорилася з цим. Олена знайшла брата, а Ілля – сестру. Єдина людина, яка нічого не знайшла, але й не втратила, була Зоя, дружина Михайла… І це, мабуть, теж було непогано…

КІНЕЦЬ.