Не розумію, чим заслужила на таке ставлення. Боляче і прикро зараз. Мама, з якою ми жили душа в душу, раптово оголосила, що мені треба з’їхати. Мовляв, доросла вже кобила, настав час влаштовувати своє життя, а вона на старість років знайде, чим у своїй хаті зайнятися.

Я спочатку взагалі не зрозуміла, що вона має на увазі. Ми з нею живемо вдвох стільки, скільки я пам’ятаю себе, і моя присутність ніколи не заважала мамі жити.

Бувало, вона водила до хати своїх кавалерів, іноді до неї приходили подруги. Я не заважала нікому з них, часто навіть ставала елементом для розмов у нудні вечори. А ще я ніяк не заважала жити самій мамі – вона на втіху займалася йогою, танцями, могла провести вечір з келихом вина.

Через планування квартири так виходило, що ми жили фактично у різних її частинах. Я в одній кімнаті, мама в іншій, а вітальня залишалася спільною територією. Ми не лізли на половини один одного, тому що мама сама прищепила мені повагу до особистого простору. Навіть за безлад мене ніколи не лаяла. Тож у дні, коли в когось із нас не було настрою, ми взагалі могли не бачитися.

Так, стосовно одна одної ми давно були схожі швидше на подружок, ніж на маму і дочку. Разом готували, вибиралися за одягом чи на прогулянки. Відносини обговорювали – як ті, що склалися, так і ні. Своє розставання з першим хлопцем вирішила оплакати саме з мамою, а не з подружками.

Не все в нас було райдужним у відносинах, звичайно. І погані дні траплялися, і злилися одна на одну іноді. Досі пам’ятаю, як вона мене лупцювала за першу двійку, як лаялася на деяких моїх подружок і як ненав’язливо пропонувала погуляти довше, коли до неї приїхав колега з роботи.

Але нічого, все ж пережили. Я успішно закінчила інститут, влаштувалася на роботу вже. І тут вона каже «З’їжджай».

Від бабусі буквально рік тому нам дісталася чудова квартира практично у центрі. Ми майже одразу затіяли там капітальний ремонт, тривалий час підбирали планування.

План був простий – оскільки в цій квартирі наша з мамою частка спадщини приблизно дорівнює, то ми вирішили цю житлоплощу здавати, а гроші з цього ділити навпіл між собою. Ми місяць тому навіть знайшли квартирантів, які були готові ось-ось заїхати.

Невже з тієї розмови плани змінилися, і тепер мати хоче, щоб у цю квартиру переїхала я?

Як виявилось, нічого подібного. Домовленості з квартирантами чинна, на другу квартиру заїжджають вони. А я маю з’їхати з батьківського будинку на квартиру, щоб відчути весь тягар самостійного життя.

Я навіть вуха прочистила. Але мама повторила – це для того, щоб я навчилася жити самостійно. Занадто, каже, мені в житті все легко далося, жодних труднощів навіть не долала. Якщо вже не спромоглася до цього часу знайти собі чоловіка, до якого можна буде переїхати жити, то будь ласка, переїдь на квартиру сама.

З тим, що мені все далося легко, я була докорінно не згодна. Намагалася нагадати мамі, скільки крові та поту я витратила на те, щоб вивчитися на пристойну спеціальність. Але вона тільки знизала у відповідь плечима – якщо так складно було, то тим більше треба з’їжджати. Старт вона мені добрий забезпечила.

Я того вечора закликала до її совісті. До жалості навіть. Намагалася донести думку, що їй самій нудно житиме тут. Але мама, як з нею часто траплялося, вперлася рогом. Повторювала, що я маю почати жити сама.

За наступний тиждень вона сама знайшла мені якусь поганеньку квартиру на краю міста, яку я змогла б потягнути. Я очманіла, коли її побачила – радянська хрущовка зі старими меблями, без пральної машинки та особливих зручностей, не була межею моїх мрій. Але моїх аргументів вже ніхто не слухав. Мама похмуро повторила, що я маю виїхати протягом наступних двох днів.

Від цієї несправедливості хотілося плакати, я не зрозуміла, з чого взагалі мамі на думку спала ця ідея. Але речі зібрала, якщо мені настільки в батьківському будинку не раді. Розклала все в новій квартирі, і вже другий день ходжу нею.

Ці страшні стіни я не сприймаю своїм будинком. І не розумію, за що зі мною так вчинили. Схоже, доведеться у свої двадцять п’ять вчитися самостійному життю заново.

КІНЕЦЬ.