Довгий час наша сім’я страждала від візитів родичів із боку чоловіка. І добре, якби вони зрідка забігали попити чай з тортиком на кілька годин. Але ні, ці люди їздили до нас із ночівлями. Практично на кожних вихідних!

Впевнена, з цією проблемою стикаються багато хто з тих, хто перебрався з села в відносно велике місто. Ось і ми з Сашком, моїм чоловіком, не стали винятком.

До обласного центру ми колись приїхали заради роботи. Власне, там і познайомились. Спочатку ми були просто колегами. Поступово дружнє спілкування переросло у щось більше, і десь за рік Сашко зробив мені пропозицію.

Після весілля ми вирішили, що вистачить з нас поневірянь по орендованих кутах. І взяли квартиру в іпотеку – двокімнатну, щоб вистачило місця і для нас, і для дитини, на той момент майбутньої.

Мої батьки за нас тоді пораділи, але стримано. А от батьки чоловіка, старший брат, сестра та інші його численні родичі зовсім не стримували своїх захоплень. Незабаром ми довідалися чому.

Вони нашу квартиру сприйняли як безкоштовний готель, де можна зупинитись, якщо у місті виникли якісь справи. А в них приводи для приїзду в наші краї були часті.

То свекрам треба пройти обстеження, то братові чоловіка підлікувати зуби, то сестрі купити обновок собі та дитині. Комусь із рідні просто хотілося розвіятися у місті. У них там ніяких розваг немає.

І якщо батьків Сашка я спокійно готова була прийняти, то перед рештою хотілося з усього розмаху грюкнути дверима. Їхні справи цілком укладаються в один день, тому стирчати у нас потреби особливої не було.

А коли щось перенеслося на інший день – готель в допомогу. У нас можна знайти недорогі варіанти на одну ніч. Ось тільки Сашко не давав мені випроводити своїх родичів. Та й сам розібратися з ними не міг, через свою безвідмовність.

-Як їх не пустити? Ми ж стільки років пліч-о-пліч прожили чи не на одній вулиці! – Докоряв мені чоловік, коли я дратувалася перед черговим їх візитом.
-Теж мені аргумент! Давай і я покличу сюди всіх своїх рідних. А що? Я теж росла у маленькому селищі, і ми один з одним весь час були разом! – На підвищених тонах відповідала йому я.

Але своїм загрозам я не дотримувалась донедавна. Тому що спритні родичі чоловіка раніше займали чергу. До того ж мої рідні не люблять когось обмежувати, тому якщо вони й приїжджали до нас, то рідко й зовсім ненадовго.

Коли я чекала дитину, стало легше. Попри надто теплі стосунки з ріднею Сашко розумів, що мій спокій важливіший. Я сподівалася, що тепер наш будинок більше ніколи не нагадуватиме прохідний двір.

Але варто було мені народити, як найближчим часом їхні нескінченні візити відновилися. Спершу свекри захотіли подивитися на внучку, і нічого поганого в їхньому бажанні не було.

Але слідом за свекрами тим самим бажанням запалали й інші родичі Сашка, які ніби між іншим, натякнули, що в них знову плани в нашому місті. Так я знову почала відчувати себе покоївкою та куховаркою в одному флаконі.

Мені й раніше було складно готувати на цей натовп, а потім прибирати за ними. А з появою малюка ця місія стала дуже важкою. З чоловіком ми почали лаятися більше, ніж колись. Я з цього приводу у вільні хвилини плакалася подругам, які в один голос радили розлучитися, як тільки малеча підросте, а я вийду на роботу.

Але про розлучення я навіть думати не хотіла, хоч наші з чоловіком стосунки й затьмарювали ці чвари. В іншому він мене влаштовував. Грошей на наші потреби не шкодує, чеків не вимагає, попри ще не виплачену іпотеку. Та й донькою вечорами займається, щоб я могла хоч трохи часу приділити собі.

Подумавши, я дійшла до простої та певною мірою геніальної думки. І чого вона раніше не відвідала мою голову? Я вирішила відвадити родичів Сашка від нашого будинку. Причому, мирно, без скандалів, щоб чоловік не помітив каверзи.

Якось я вмовила маму приїхати до нас із ночівлею. Вона ж нашу донечку бачила двічі і якось мигцем. Чоловіку з безневинним виглядом сказала, що у вихідні до нас їде моя мама. Мовляв, вона дуже скучила за дитиною. Чи не відмовляти ж їй? Про те, хто насправді був ініціатором цього візиту, я тактовно промовчала. В результаті чоловік, хоч і насилу, але скасував приїзд когось зі своєї рідні.

Ті вихідні пройшли чудово. Мама, на відміну від тих родичів, не створює суєти та безладу, не веде дурних розмов. Але кожні вихідні її не покличеш – адже їй стане ніяково.

Тому наступного разу я вигадала щось ще. Коли чоловік попередив про приїзд двоюрідного брата з дружиною, я, на його подив, нічого проти не сказала. І багато чого ще не зробила – не навела чистоту, не приготування їжу, не постелила їм у дитячій.

А після приїзду цієї рідні стала казати тоном, що не потребує заперечення просити все це зробити, посилаючись на хронічний недосип і нестачу часу. У мене ж немовля!

По обличчях родичів було видно, що такий прийом їм зовсім не до вподоби, але на ночівлю вони все ж таки залишилися. Проте поїхали майже на світанку, і чоловікові з того часу не дзвонили.

Аналогічним чином я вчинила і з рештою рідних чоловіка. Варто їм показатися на порозі, я їм список справ і покупок. Чоловік, звісно, ставив незручні питання. Але в мене завжди була готова відповідь: донечка з рук не злазить, а тому на гостей просто немає часу.

Ось вже півтора місяця нас ніхто з цих безпардонних людей не турбує своїми приїздами. Відносини з чоловіком почали бути схожі на ідеальні. Сподіваюся, відтепер так завжди буде. А якщо ні, складу для небажаних гостей якийсь зовсім цікавий списочок обов’язків.

КІНЕЦЬ.