Лише зараз я розумію, що старість тоді буде в радість, якщо вона не самотня. Я зараз живу сама в своєму власному будинку, і розумію, що якби хоч чоловік був біля мене, то все могло б бути по-іншому. У мене є син, але він забув про мене щойно отримав те, чого хотів.

Юрій у нас був довгоочікуваною дитиною. Ми з чоловіком батьками стали в 35 років, і були дуже щасливими, коли у нас народився синочок.

Зрозуміло, що ми для нього нічого не шкодували. Жили ми в селі, але чоловік мій працював на керівних посадах, тому гроші у нас були завжди. Ми звели гарний будинок, купили машину, їздили щороку відпочивати на море.

Чоловіка мого, на жаль, раптово не стало, син якраз в університет поступив, і з дому поїхав, відтоді я і залишилася одна. Тому я з нетерпінням чекала, поки син одружиться і приведе до нас додому невістку. Я мріяла, як ми разом з нею будемо висаджувати троянди навколо нашого будинку, а в неділю разом будемо ліпити вареники.

Я дуже довго чекала на весілля сина, а в нього з цим все якось дуже повільно йшло, все не міг вибрати собі дружину. Але, все ж таки знайшлася одна, яка змогла зробити його щасливим. Її звали Марина. Дівчина мені сподобалася, але мене особливо ніхто і не питав, бо син вирішив, що саме вона стане його дружиною.

Після весілля молодята оселилися в мене. Жили ми нормально, я намагалася взагалі не втручатися в їхнє життя. Можливо, когось щось не влаштовувало, але ми намагалися обходити всі гострі кути.

Через п’ять років у дітей з’явилися деякі заощадження. Планували покупку квартири, але все ще не вистачало. Вони почали підбивати мене, щоб я продала дачу та машину покійного чоловіка.

Вона вже давно припадає пилом в гаражі і іржавіє. Але я не могла цього зробити. Адже це була пам’ять, разом нажите майно з чоловіком.

Але потім я все ж таки зробила необдуманий вчинок. Дуже хотілося щастя для дітей. Адже це для мене, як для мами, це найголовніше. Тож я наважилася продати все, щоб максимально допомогти грошима сину і невістці.

Якщо машина мені була просто дорога як пам’ять про чоловіка, то дачу продавала я з важкою душею, і син про це знав. Знаходилася вона в чудовому місці.

Поруч хвойний ліс, річка. Для мене, як пенсіонерки, це було прекрасне місце відпочинку влітку. Але я все продала. Як на мене, то віддала дешево, тому і покупці знайшлися швидко.

Коли діти дізналися, що я таки вирішила їм допомогти і все продала, то вони сильно змінили своє ставлення до мене. Стали люб’язними. У мене почала радіти душа.

І я спокійно віддала гроші. Вони швидко придбали квартиру у тихому районі. Ось тільки після цього вони перестали спілкуватись зі мною взагалі. З’їхали і навіть не телефонують мені, не питають, як у мене справи. Таке враження, що вони забули, що я існую.

Залишилась у величезному будинку одна. Дітей прошу, щоб приїхали, а вони все не мають часу. А мені від цього дуже прикро, почуваюся використаною.

На минулих вихідних я вирішила, що сама поїду до них. Взяла трохи домашніх продуктів, зателефонувала сину і попередила, що приїду.

Юрій нічого не сказав, але коли я до них приїхала, сина вдома не було – пішов кудись у справах, а невістка мене навіть чаєм не пригостила. Я від них пішла відразу в найближче кафе, щоб хоч чогось тепленького випити, адже на вулиці холодно. І на душі теж дуже холодно.

Не знаю, як мені далі жити, дуже важко, коли ти стаєш непотрібною своїм дітям, особливо після того, скільки ти для них зробила.

Джерело