Степан Петрович зайшов у сарай, взяв лопату і пішов обкопувати деревця в садку.

Попрацювавши годинку, він втомлено зітхнув і пішов у хату.

-Ех, старість не радість, – казав він собі.

– Трохи попрацював, і вже втомився.

Він зайшов на кухню, взяв чашку і налив собі води.

Раптом у віконце постукали.

-Петрович, ти вдома? – гукала сусідка Марія Матвіївна.

-Вдома, Матвіївно! Заходь там відкрито!

Матвіївна ще не стара жінка, всього 63 роки, жила поряд з хатою Петровича.

Коли 7 років тому її чоловіка не стало, Степан по-сусідськи заходив, допомагав жінці, чим, міг.

У селі без чоловічих рук важко.

Це вже потім, коли дружини Петровича теж не стало, вона взяла шефство над ним. Приходила майже щодня, приносила молоко – корова ж своя в неї.

Петрович переживав відхід дружини важко. Бабусі на лавці пліткували:

-Не бачила ще, щоб так чоловік переивав.

-Мабуть, любив дуже, бідолашний. І називав все Ганнуся…

Матвіївна цього разу поставила на стіл п’ять яєць, банку молока і баночку сметани.

-От гостинці тобі принесла Петрович, чула ти заслаб. Бачу лопата лежить у дворі.

-Та так, старість. Ти проходь, сідай. Я поставлю чайник. Вчора пряників купив.

Раптом почувся голос Даринки – місцевої листоноші.

-Степане Петровичу, вам тут лист якийсь замовний, – махаючи листом гукала через паркан Даринка.

Степан з Марією вийшли до паркану.

-Хто ж мені там пише, – з посмішкою запитав він.

-Не знаю, але лист з-за кордону, – відповіла Даринка.

Степан із сусідкою здивовано перезирнулися і почали читати. Лист був із Франції:

«Здрастуйте, Степане Петровичу, Вам пише Маріанна. Моя бабуся – Вероніка Йосипівна була знайома з вами майже 50 років тому. Нещодавно її не стало, але перед цим вона відкрила таємницю народження моєї мами.

Ви її батько. Ми переїхали у Францію у 90-ті, а раніше ми жили у Житомирі. Там ви з моєю бабусею і познайомилися. Через рік народилася моя мама.
Весь цей час я не знала цієї правди. Я дуже хочу з вами познайомитись.

Петрович згадав своє відрядження в Житомир. Там він познайомився із чарівною дівчиною… Веронікою…

Він був неодружений, вона теж. Вони покохали один одного. Вже перед від’їздом Вероніка запросила його до себе…

Ще на початку вони переписувалися, а потім йому надійшла телеграма:

«Не пиши і не дзвони мені, я вийшла заміж. Вероніка».

Степан тоді дуже переживав, ніколи він так не закохувався. Його спроби знайти її закінчилися нічим. Він навіть приїхав у Житомир, прийшов до неї додому, але там жили вже інші люди.

І ось через стільки років він дізнається, що має доньку і онуку у Франції.

Додому він ішов повільно. Його турбувало питання, чому вона поїхала, чому не розповіла, адже вони так любили один одного?

Що робити з цією новиною він не знав. Але наступного дня все село гуло:

-Чули у нашого Петровича дочка і онука у Франції?! Оце дає мужик!

Через тиждень Степан прийшов до своєї сестри Марини.

-Що робити мені, порадь. Дочка все ж таки…

-У листі вказаний номер телефону, – сказала Марина.

– Давай поповнимо рахунок тобі і подзвонимо.

Так вони й зробили.

-Здрастуйте тату, мене звуть Маріанна, мама мені все розповіла, – почув у слухавці Степан дівочий голос з легким акцентом.

-Вона сказала чому, вона поїхала, – тільки й зміг відповісти Петрович.

– Чому мене залишила мене? Я ж її так кохав?!

Запала тиша.

-Вона сказала, що все життя вас любила. Моя прабабуся, а її мама не дозволила тоді їй з вами спілкуватися, коли дізналася, що вона чекає дитину. Ви пробачте її хоча б після того, як її не стало…

-Я пробачаю її…

Він вийшов на вулицю. Більше говорити він не міг. Сестра ще говорила про щось з дівчиною, а потім теж вийшла.

-Вони з матірʼю дуже хочуть тебе побачити, але розуміють, що ти сам наврядчи доїдеш, хочуть самі приїхати, ти не проти?

-Я не проти…

Він йшов додому, думаючи про те, що його життя наповнилося новим змістом.

Він їх чекатиме в гості…