До мене у дружини були стосунки. З останнім чоловіком вона розлучилася задовго до нашої зустрічі – він поїхав до іншої країни, а дружина зрозуміла, що почуття вже не ті. І залишилася у своєму місті. А потім ми зустрілися та покохали один одного.

Тільки ось колишній постійно з’являється у нашому житті. Я про нього мало чув. Дружина необачно згадала, що він полетів кудись там розвивати свій бізнес. Загалом він дуже заможна людина. І за час їхніх стосунків подарував їй багато коштовностей.

Прикраси – біле золото, всілякі обручки та браслети. Машина – гарний позашляховик, яскраво-червоного, її улюбленого кольору.

Ну, це добре, це цінне майно.

Але чомусь дружина не стала викидати його найменш цінні подарунки після розлучення. Майже кожного місяця я з’ясовую, що чергова річ у нашому будинку була куплена колишнім.

Як тільки настав грудень і випав перший сніжок, дружина вбралася в розкішну шубу. Це наша перша спільна зима. Поки ми зустрічалися, такої шуби я не бачив. Здивувався: звідки таке хутро? А вона так спокійно відповідає:

– А, це Льоша давно купив.

І пішла у своїй шубі. Я дивлюсь на неї здивованими очима. Жартує вона, чи що?

– Олено, це що, його подарунок?

– Ну так. Ти чого так напружився? Це ж шуба! Вона хороша, тепла.

Ось з того дня я намагаюся донести до дружини, що це ненормально. Як вона може так чинити зі мною? Невже нічого не розуміє?

Чи прикидається дурепою?

На Новий рік сідаємо за стіл. Посуд стоїть чорний, під мармур. Я бачив такий в рекламі десь із ціною в половину моєї зарплати. Вже наперед розумію – знову колишній. Запитую – так і є.

Ми вперше зіткнулися лобами ось так. Олена стверджує, що я ненормальний.

– Та що такого? – щиро не розуміє моя дружина, одягаючи черговий подарунок колишнього. А я йду поряд з нею, як обпльований.

У мене відчуття, що всі довкола бачать і знають: це не я подарував, а її колишній мужик. А я надто бідний, невдаха і взагалі не чоловік.

Наче я не можу свою жінку забезпечити. Звісно, я не мільйонер, але зарплата гідна. Якщо жити нормально, як усі люди, то на все вистачає. На якісну їжу, а не ресторани щодня. На відпочинок щорічно, а якщо в недороге місце – то можна і двічі на рік. А то вона звикла зі своїм колишнім майже кожен місяць кудись там літати.

Я її кохаю, і вона мене кохає. Тільки не може зрозуміти, наскільки це принизлива ситуація. Я сплю на ліжку, яке купив їй колишній.

Шикарне та зручне, але – колишнє.

Нове ліжко нам не треба: по-перше, це ще хороше, по-друге, на нове грошей у мене немає. А дружину я прошу нічого в будинок не купувати. Я ж тут здобувач!

Нещодавно прийшли до неї у гості подружки. Згадували знову цього Льошу. Запитували в неї просто при мені, чи не шкодує вона, що розлучилася з ним.

– Не жалкую. Не було кохання там.

– А зараз є?

– Зараз є, – і посміхнулася до мене.

Зібралися ми у відпустку у січні. І квитки недорогі, і саме мені дали відпустку. Вона крутиться перед дзеркалом у купальниках, капелюхи звідкись дістає. Слово честі, треба було на стадії знайомства полазити в її шафах! Скільки там ще майна, купленого колишнім чоловіком?

Вона пропонувала все викинути або віддати подругам, але натомість я їй повинен купити речі не гірше. Це логічно, це здоровий компроміс. Тільки сума там не мислима для мене. У дружини є сумочки вартістю рівно в мою зарплату, ціна понад 50 тисяч.

Ось і виходить, що я живу з нею, як не знаю хто. Чи не переплюнути мені колишнього! Я не відбувся так, як він. Дружина мене не порівнює з ним. Я сам себе порівнюю і засмучуюсь. І поки що не знаю, як далі нам жити.

Я впевнений, що це – те саме кохання. Але я не можу змиритися з цими привидами минулого, з приниженням. Ніхто довкола мене не розуміє. Сміються та кажуть – насолоджуйся, відпочивай, дружині нічого не треба!

Я їй дарую по можливості різні речі, дрібниці – вази, намисто. Але щоразу думаю при цьому: а колишній купив у сто разів дорожче. Не можу позбутися цих думок.

КІНЕЦЬ.