«Піду я, діти, в свою хату, не буду вас обтяжувати. Додому хочу. Я ще ходжу, раду собі помаленьку даю» – сказала якось Параска. Впевнена була, що діти не пустять, вмовлятимуть залишитися.

Але вони це сприйняли спокійно, завезли матір на хутір і пообіцяли навідуватися. Про обіцянку швидко забули. Чужі люди її приймали, говорили з нею, годували, а рідні діти не навідувалися

Вийшло так, що Параска залишилася вдовицею із шістьма дітьми. Зараз, коли її діти виросли, вона самотньо доживає віку у хатинці на краю села. Не раз згадує, як тяжко працювала, щоб заробити дітям на кусень хліба. Тоді якраз в село шосейку прокладали. Великий гурт людей ту важку і важливу роботу робив, але жінок було мало.

Вона ж мусила, бо то додаткова копійка для її діточок. Тому треба чобітки купити, тій пальтечко. Йшла додому, долаючи страшну втому – ні рук, ні ніг не чула, а ще ж удома треба було господарство обійти, їсти наварити, а вдосвіта — корів доїти у колгосп.

Та все минулося, все жінка витримала, заради дітей.

А коли діти виросли, вона всім їм гарне весілля справила. Діти розлетілися, а її хата осиротіла. Вона їх щодня визирала, чекала, але двері її старенької хати відкривалися все рідше.

Вона до хвилини знала, коли приїжджає автобус з райцентру. Параска заздалегідь виходила до хвіртки і чекала — може, якраз цього разу пощастить. І гостинців наготувала — яєчок зібрала, молочка свіжого, сметанки. Корівку ж бо тримала, поки могла. Все для дітей. Сама ж чим-небудь перебивалася.

Коли Параска вже зовсім почала нездужати, діти по черзі стали забирати її до себе. Відчувала жінка, що не потрібна вона їм – то в одного побуде, то в інших, передавали її, мов важкий тягар. Відчуття дому не було, Параску боліло від самотності ще більше, ніж на хуторі.

То ж якось одного дня вона мовила до дітей: «Піду я, діти, в свою хату, не буду вас обтяжувати. Додому хочу. Я ще ходжу, раду собі помаленьку даю». Впевнена була, що діти не пустять, вмовлятимуть. Але вони це сприйняли спокійно, завезли матір на хутір і пообіцяли навідуватися. Про обіцянку швидко забули.

Самотньо було Парасці в хаті, день два сама посидить, а потім бере ціпочок і йде в село. Люди її приймали, говорили з нею, годували.

А найбільше любила заходити Параска до Галини. Її хата була на краю села, та й сама Галина – дуже привітна молодиця. Та одного разу жінка була не в настрої, побачивши Параску на порозі, сказала спересердя: «Тітко Параско, немає у мене на вас часу. Ідіть до своїх дітей, багато їх у вас…»

Параска не чекала такого, позадкувавши на двір лише мовила: «Вибач, вибач, доню. Я розумію…». Галина тут же пошкодувала про свій вчинок, але потім себе заспокоїла, що віднесе ввечері старенькій пиріжків.

Параска йшла додому, сльози залили їй очі, нічого не бачила і не чула. Раптом почула звук гальм і крик. Кричав і лаявся Петро, який вискочив з машини. Старенька нарешті прокинулася і зрозуміла, що стоїть посередині тієї дороги, яку колись своїми руками прокладала.

— Пробач мені! Я й не бачу, куди ноги несуть. Не хотіла тобі злого, — аж тремтіла старенька.

— Ну нічого, нічого, заспокойтеся вже, — стримуючи сльози, заспокоював чоловік Параску. Він упізнав бідолашну та й її життєву історію добре знав.

Дивлячись на Параску, люди не раз говорили: «Не дай, Боже, дожити до такого — виростити шістьох дітей і самій сиротою на старість лишитися».

КІНЕЦЬ.