В останні дні Дарина здавалася пригніченою. Вона закривалася у своїй кімнаті і не хотіла бачитися зі своїми подружками. Матильда стривожилася і намагалася поговорити з дочкою, але розмова не складалася, а подружки сказали мамі, що в гімназії у Даринки все добре, а вчительки як і раніше її дуже хвалять.

Дарина була дуже розумною дівчиною.

– Здається, у нашої дочки нaпад мелaнхолії, – сказала Матильда чоловікові – Івану.

– Але через що?

– Поетів, напевно, начиталася, – відповів Іван.

– В її віці вони всі такі – начитаються, а потім в меланхолії свої впадають.

Працював він інженером, любив точні науки, а ось поезію, і всякі, як він говорив «просторові матерії» трохи зневажав.

– Мені тривожно. Вона ніколи себе не вела так. І ніколи від мене нічого не приховувала. А зараз і розмовляти не хоче.

– Матильда поставила чайне блюдце на стіл і зітхнула.

– Пройде, – сказав Іван, і закурив цuгaрку.

На наступний день Дарина, пославшись на погане самопочуття, не пішла в гімназію.

– Що у тебе болить, доню? – запитала Матильда.

Замість відповіді Даринка відвернулася до стіни і заридала. Матильда кинулася її обіймати і заспокоювати.

– Заспокойся, доню, – говорила вона.

– Ти б поменше поетів читала. Так що з тобою відбувається ?!

– Нічого! – прокричала Дарина.

– Дайте мені спокій, мамо!

Матильді стало прикро. Вона душі не чула в своїй доньці, і все життя тільки те й робила, що займалася її вихованням. Їй здавалося, що у неї росте найпрекрасніша дівчинка в світі.

– Я залишаю тебе, – зміненим, суворим голосом сказала Матильда.

– Залишаю. Захочеш поговорити – сама підійдеш до мене.

Матильда вийшла з кімнати, і зачинила за собою двері, які непростимо голосно грюкнули. Матильда докоряла себе за це.

Через годину Дарина – бліда, з темними колами під очима прийшла в кімнату до матері. Матильда сиділа на дивані і дивилася у вікно на прогулючих людей.

– Мама, – тихо промовила Дарина. – Мама, сталося непоправне лихo, прости мене.

Матильда схопилася за серце, а Дарина підбігла до неї, впала на коліна, і знову заридала.

– Припини плакати, – прошепотіла їй на вухо Матильда.

– Розкажи мені все.

– Мама, вибач мене … Мама … Мама, у мене буде дитина.

В очах у Матильди потемніло. Якби вона не сиділа на дивані, то обов’язково б впала від такої новини. Дитина? Дарина сама ще дитина, їй нещодавно виповнилося лише шістнадцять років … Що скаже батько? Адже це погана слава на все місто …

Матильда не знала, що й сказати. Їй хотілося вилаяти дочку, але ж вона її так любила! Два протилежних почуття влаштували справжню бuтву в її материнських гpудях.

– Ти пробачиш мене мамо? – запитала Даринка.

– Я обіцяю, що більше ніколи не буду ні з ким цілуватися. Я і в цей раз не хотіла! Але Павло мене проводжав … Матінка! Він читав мені вірші … Не знаю, що зі мною сталося, але я не змогла втриматися. І поцілувалася з ним, три рази …

– Ти цілувалася з Павлом? – перепитала Матильда.

– Три рази?

– Так! – Дарина почала істерично стукати кулачками по дивану.

– З сином аптекаря?

– Так!

– А що ще було? Після поцілунків?

– Нічого, мамо…

Хвилину Матильда перебувала в замішанні. Несподівано в голові у неї прояснилося, все встало на свої місця. Вона посміхнулася, і стала гладити дочку по голові.

– Все буде добре, Даринко. Заспокойся…

– Як же добре, матінко? Такий адже с0ром…

– Все буде добре…

І Матильда зрозуміла, що дочка подорослішала, і їй самій давно вже слід було розповісти Дарині про те, звідки беруться діти…

КІНЕЦЬ.