Спочатку це була просто дружба. Йшли в школу разом і зі школи поверталися, бо жили на одній вулиці. З роками дорослішали і, самі того не помічаючи, шукали очима одне одного.

Затримувався він, вона чекала його на шкільному подвір’ї, не було її — чекав він. Знали про їх закоханість не тільки учні, а й учителі, батьки.

Тамара була гарненькою дівчинкою і вчилась на п’ятірки, а Саша був худеньким, низенького росту, світловолосим юнаком.

“Скоріше б закінчувала школу та поїхала вчитись кудись, то, може, відчепився б від неї той миршавенький” — сказала Тамарина мама.

Вона дійсно його просто недолюблювала. Чіплялася до дочки: кого це вона знайшла, заміж за нього вона її не віддасть, хіба що коли її не стане вийде.

Не раз Тамара пояснювала, який цей “миршавенький” добрий, чуйний і вона нікого в житті не покохає, як його.

А мама сміялась, це вона зараз нікого кращого не бачить, а як піде вчитись, то з-поміж студентів вибере іншого, достойнішого.

Мама бачила свого зятя гарного, багатого, високого, з машиною, з престижною роботою. А що цей Саша, хіба водієм у колгоспі буде, то це і все.

Закінчили діти школу. Випускний. Не могли натішитись батьки Саші, дивлячись на свого сина і його подругу: ну як молоді. Кремове плаття так личило до чорнявого волосся Тамари, а чорний костюм пасував світловолосому Саші.

Коли вручали атестат Тамарі, Саша подарував 17 червоних гвоздик: вона їх так любила. От тільки мати Тамари була незадоволена. “Бач як крутиться біля дочки, але я постараюся, щоб ти не був моїм зятем”, — сказала сама собі мати Ольга.

Тамара пішла в інститут, склавши тільки один екзамен на “5”, а от Саша не вступив. Пішов в армію, у морфлот. Тамара плакала, обіцяла чекати. Пливли листи і по воді, і летіли.

А скільки він їх написав! І в кожному — зізнання в коханні. Вона їх перечитувала, тулила до серця, під подушку клала фотографії моряка, щоб приснився.

Не вгамовувалась Ольга. Що ж робити, як розлучити їх? Домовилась із листоношею (своєю товаришкою) і листи припинились. Як тільки Тамара приїжджала до мами, зразу ж запитувала, чи не було листа.

Та знизувала плечима, мовляв, забув її. А потім ще і вигадала, що він знайшов іншу там, де служив, і залишиться, бо скоро стане батьком. Не хотіла вірити, але ж листів немає, значить — правда. Плакала…

Як він міг розтоптати їх любов, зpадити? Подружки вмовили піти на танці. З часом познайомилась із Гришком. Почали зустрічатись. Гриша був старшим, уже працював, мав квартиру. Після другого курсу вони одружились. А чи любила його? Ні. В серці ще жевріла іскра першого почуття, не змогла охолонути, навіть після зpади.

Йдучи селом вдвох із чоловіком, як грім з ясного неба, перед ними постав Сашко: підтягнутий, змужнілий за три роки, а як йому личила форма! Тамара аж зупинилась, затремтіло всередині, затріпотіло серце, здалося, от-от вилетить.

Ось вона, любов! Гриша, побачивши зніяковілу дружину, розгнівався, запитав, що з нею, чому цей моряк так дивився на неї, хто він… Тамара не хотіла розказувати про минуле, про моряка-зpадника, але Гриша примусив.

Саме з тієї пори і почались чвари в їх сімейному житті. Вона більше і не бачилася з Сашею, хоч дуже хотіла поговорити з ним, розпитати про його сім’ю.

А Гриша — великий ревнивець — за будь-яке спізнення додому зчиняв бучу, мовляв, що була з моряком, домовившись із ним, щоб він приїжджав у місто. Ніколи не відпускав її в село одну.

Закінчивши інститут, працевлаштувалась в місті. Жили в гарній квартирі, їздили на хорошій машині, мали добру роботу, та все ж не були щасливі. Вона не наpодила йому дітей.

Він злився, а Тамара нещаслива була через іншу причину. Проте щасливою була її мати. Ольга, нарешті, дочекалась: гарний зять, іномарка, квартира. А як жилося в тій квартирі з гарним чоловіком її дочці, вона ніколи не запитувала, ніколи не звертала уваги, чому це в єдиної дочки завжди засмучені очі.

Саша повернувся з армії і дізнався від Тамариної подруги, що ж стало причиною їх розриву. Приходив до Ольги. Але та, звичайно, заперечувала.

Він і не знав, що Тамара нещаслива в шлюбі, бо коли б дізнався, то cиломіць би вирвав із рук суперника. А так змирився з тим, що є. Пройшов час, одружився й Саша.

Народились діти. Він був добрим чоловіком для своєї дружини, щирим батьком для дітей. Але в куточку його серця жеврів промінчик першого кохання.

Він і сам боявся роздмухати його, боявся полум’я, щоб не спалило те, що є: його сім’ю, його дружину, його дітей. Рідко, дуже рідко бачив і то здалеку Тамару, а так хотілося подивитись їй в очі, поговорити, згадати їх роки дружби, кохання…

Але ні Тамара, ні Сашко не могли цього допустити, не хотіли зраджувати свої сім’ї.

Дружина Саші Валя теж знала про Тамару (але ж хіба це тільки він мав перше кохання, всі його мали!), але вона не бачила зpади свого чоловіка, хоч інколи при сварці дорікала йому.

Вже їм за 50. Тамара давно розлучилась із Гришею. Частенько приїжджала до мами, а потім розрахувалась з роботи і зовсім переїхала в село. Щось коїлося з нею, хвоpіла і чахла на очах. А через півроку пoмepла.

У хаті плакала старенька мати над дочкою, читалась молитва, горіла свічка, в зажурі сиділи люди. І враз зашепотіли: прийшов, прийшов попрощатись.

Мати підвела голову. Саша стояв біля тpуни, тримаючи в руках червоні гвоздики. Його очі, наповнені слізьми, дивились на ту, яку втратив назавжди.

Схиливши сиву голову, поклав на груди букет. Ольга тільки тепер побачила, який змужнілий цей Саша, зовсім не схожий на того, колишнього миршавенького. Вона заголосила: “Що я наробила, може, з ним ти була б щаслива і була б жива, доню моя…”

Не було людини серед присутніх, яка б не плaкaла. А він цiлував лице Тамари і гіркі сльози розлуки капали на неї. Тієї хвилини він не боявся осуду, хай що скажуть люди, хай що подумає про нього дружина, яка теж прийшла з ним, але до тих хто не з нами не ревнують.

Він мусить з нею попрощатись, провести її в останню дорогу, бо любив її і любив так, як можна любити по-справжньому. Часто на мoгилі лежать гвоздики, як символ їх кохання. Червоні гвоздики, бо вона їх так любила…

КІНЕЦЬ.