Дуже не люблю людей, у яких слова розходяться зі справами. Ось моя невістка – яскравий приклад таких людей. Вона волала, що не плануватиме дітей, поки в них не вирішиться питання з квартирою
Дуже не люблю людей, у яких слова розходяться зі справами. Ось моя невістка – яскравий приклад таких людей. Вона волала, що не плануватиме дітей, поки в них не вирішиться питання з квартирою.
Вже десять років у шлюбі, а питання з квартирою ніяк не вирішене, натомість у них вже троє дітей. І їх планувала саме невістка, яка найголосніше кричала, що “ніяких дітей” без свого житла – це безвідповідально.
Коли син оголосив про своє швидке одруження, то перше питання, яке у нас виникло, а чи не після зальоту шлюб. Але син заспокоїв, що з великого кохання, просто раніше він нам не хотів говорити, що з кимось зустрічається.
Хлопчик дорослий, двадцять шість років вже, одружуйся, раз вирішив. А що ми ще могли йому на це відповісти? Живе окремо, сам працює, є жінка – нехай живе своїм життям.
На першому ж знайомстві з невісткою вона заявила, що онуків найближчим часом ми можемо не чекати, у них інші плани.
– Поки з житлом не розберемося – жодних дітей, – заявила невістка з таким натиском, ніби ми вже задовбали її цим питанням.
Ніяких так ніяких, чого так нервувати? Ми з чоловіком хоч і не проти возитися з онуками, але й без цього є чим зайнятися у вільний час.
Ми ось дачу на той момент почали будувати. Чоловікові у спадок дістався будиночок у селі, але там такий будиночок, халупка більш, а заходити до неї взагалі небезпечно було.
Довелося там все зносити та розпочинати будівництво з нуля. А це дуже трудомісткий та ресурсозатратний захід. Усі вільні гроші йшли туди, а багато чого чоловік робив своїми руками. Ми розуміли, що з нашим доходом дачу за рік ми не збудуємо. У нас не було великих заощаджень, а те, що було, ми витратили ще на початку будівництва.
Але ми й не поспішали. Потихеньку все йшло, сина ми до своїх робіт не долучали, розуміли, що в нього молода сім’я, йому просто не до нас.
Бачилися ми рідко. У нас свої турботи, у молоді свої. На свята в гості їх звали, та вони не завжди приходили, ось як були зайняті. На квартиру, мабуть, заробляли.
Через рік після весілля нам повідомили, що у їхній родині очікується поповнення. Я у сина поцікавилася, що у них із житлом? Адже невістка так твердо заявляла, що спочатку квартирне питання, а потім – діти. Син опустив очі, сказав, що з квартирою поки що ніяк.
Почали збирати, але за рік то те, то інше загалом живуть від зарплати до зарплати.
Ми не стали це коментувати. Привітали молоду сім’ю з подією, пообіцяли подарувати щось корисне для дитячого побуту і зайнялися своїми справами.
А яка має бути реакція? Носитися колами та зітхати, що вони на орендовану квартиру принесуть дитинку, а це недобре? Так, не наша ця справа.
Вони окрема сім’я, яка вирішила завести дитину. Наш син та його невістка цілком дорослі люди, мали повне право змінити свою думку.
До появи онука ми подарували їм і ліжечко, і ванну, і візок, решту вже вони мали самі якось купити. На виписці були, невістці букет вручили, онука розглянули та навіть потримали на руках. А потім роз’їхалися займатися своїми справами далі.
У нас потихеньку будувалася дача, а молодята після того, як малюкові виповнилося два роки, переїхали на іншу квартиру, теж орендовану.
Невістка зітхала, що з дитиною на оренді, звичайно, важко, але все одно вона рада, що в них є дитина. Але й про квартиру теж треба замислюватись.
Ми погодилися з її висновками, треба. Але тему розвивати не стали. Мені вже стало зрозуміло, що нам натякають на активнішу участь у житті молодої сім’ї. Наприклад, чому б нам не купити їм квартиру?
Ми вдавали, що натяків не розуміємо. Ми не маємо грошей на покупку квартири, а молоді самі собі обрали такий складний шлях.
За рік невістка народила ще одну дитину. І стала активніше зітхати, що з двома дітьми в однокімнатній тісно, а двокімнатну орендувати дорого. Ми поспівчували та сказали, що все налагодиться. Ось невістка з декрету вийде, почне працювати, назбирають вони собі на перший внесок.
Невістка скривилася, ніби гнилий горіх розкусила, але вимагати, щоб ми їм дали гроші, не стала. Син взагалі цю тему не порушував.
Ми добудували дачу, залишилися лише недоробки, але вони вимагали грошей. На той час невістка вже вийшла з декрету, вони начебто почали збирати на своє житло.
Три роки невістка працювала, син працював. Ми з онуками періодично допомагали, коли була можливість, а ми теж ще працюємо.
І тут невістка каже, що знову чекає дитину. А квартири у них ще немає, хочу помітити. Але я думала, що вони хоча б іпотеку зможуть взяти, але ні.
– Ми вирішили, що потрібна подушка безпеки на час декрету, мало що, – заявив син.
Ну, ваша воля, вирішили так вирішили. Але тут невістка вже не витримала та обурилася, що якісь ми погані дід з бабкою, раз нам начхати на те, де житимуть наші онуки.
– Ми чужими кутами блукаємо, а ви б хоч раз допомогу запропонували! – випалила невістка.
Ну ось і знайшли винних! Це, виявляється, ми не даємо їм квартиру купити та змушуємо плодити дітей по орендованих квартирах.
Довелося нагадати невістці її ж слова, які вона забула надто швидко. Вони збиралися спочатку купити квартиру, а потім дітей заводити. Тільки перевзулися надто швидко. Тож її претензії лише до себе самої та до чоловіка, а ми їм нічого не обіцяли.
– Але ж ви дачу добудували, тепер зможете і нам допомогти, – продовжувала чогось чекати невістка.
Добудували, а тепер ми хочемо зробити ремонт у квартирі, давно настав час. І робитимемо його ми на свої гроші, прошу помітити!
КІНЕЦЬ.