Тетяна прокинулася слабою.

Так бувало іноді, якщо вона напередодні перенервує, або повний місяць раптом, або на серці тривожно.

Сьогодні був саме цей випадок. Уві сні їй наснилася мама, вона плакала, просила за щось пробачення.

Тетяна заспокоювала її, а в самої підступали сльози. Маму було шкода…

З цим почуттям жалю вона й розплющила очі. Швидко поснідавши, Тетяна поспішила на роботу. Але й там не могла до ладу зосередитися, а ще ж тільки була середина тижня.

Співробітники її невеликого відділу одразу зрозуміли, що вона нездорова й не діставали питаннями.

Були якісь дзвінки, нагальні проблеми, які вона якось вирішувала.

А з голови не виходив сьогоднішній сон. Мами немає вже три роки, батько теж пішов в інший світ рік тому.

Молодший брат Віктор успадкував батьківську трикімнатну квартиру, хто б сумнівався.

Заперечувати вона не стала і зла на брата не тримала. Він не винен, що батько любив його, а її ні. Та й вона всього досягла в житті сама. Виїхала з їхнього села в непогане містечко, зробила кар’єру, купила квартиру та машину. І все це за якісь п’ятнадцять років.

А до цього… Краще й не згадувати…

Жили вони з батьками у відносному достатку. Їй було дев’ять років, коли народився маленький братик. І батьків як підмінили, особливо батька.

Мама з головою пішла в турботу про синочка, а батько навіть не приховував того, який він щасливий тепер. Нарешті! Син у нього, козак! Гордість розпирала.

Таня швидко пішла на другий план і перетворилася на маленьку прислугу вдома. Але у старших класах опиралася і пішла наперекір батькові.

– Мені треба вчитися! Я хочу в інститут вступити! – зі сльозами на очах відстоювала вона свої дитячі права.

Батько сердився і сварився, мама несміливо захищала її, а братик крутився навколо і вимагав до себе уваги.

І все ж таки у випускному класі батько залишив її у спокої, перестав сваритися. І вона несамовито почала вчитися. Вона мала мету вступити в інститут і виїхати з нелюбого будинку.

І ось вона тут… Все змогла, все влаштувала сама. Тільки ось чи щаслива?

Їй увесь час здавалося, що на ній лежить печатка приреченої на сіре життя жінки. Чи потрібна їй сім’я, чоловік, діти? На це питання вона не могла відповісти самій собі.

З братом Віктором вони були посварені. Ні, не через спадок. Бог би з ним. А через те, що вона не приїхала до батька на поминки. Ну, по-перше, не могла, справи не дозволяли. А по-друге, не хотіла. Їй було чомусь лячно побачити його таким… Не хотілося, щоб це побачене, ця примара потім снилася їй ночами.

А сьогодні ось мама наснилася. Так і не виходила в неї з голови цілий день. Але робочий час нарешті добіг кінця. У коридорі їй зустрівся їхній головний, подивився на неї і сказав:

– Не подобаєтеся ви мені, Тетяно Борисівно. Заслабли? Візьміть кілька днів вихідних за всі свої переробки, відпочиньте до понеділка. За відділом я подивлюся.

Це був, звісно, щедрий подарунок від начальства. Вона подякувала, спустилася вниз і сіла в машину. І тут надійшло СМС від Руслана: «Ти скоро, кохана? Чекаю».

Вона виїхала надвір, у вітрове скло мчали дрібні краплі дощу. Це ще одна причина її стану, перед дощем голова давалася взнаки. Але зараз трохи відпустило. Тетяна влилася у вечірній потік автомобілів і попрямувала туди, де її, схоже, любили й чекали.

Припаркувавшись нарешті, вона подивилася на себе в дзеркальце, підфарбувала губи яскравою помадою, поправила волосся і вийшла з машини, розкривши парасольку.

Зала гарного ресторану була яскраво освітлена, і вона почала вдивлятися, шукаючи очима бенкетну залу.

Але тут до неї підійшов офіціант і поцікавився:

– Ви до Руслана Олександровича? Дозвольте провести вас.

Він провів її в окрему кімнату, де було накрито стіл на дві персони. Там чекав Руслан, її чоловік, в ідеальному костюмі, урочистий, трохи усміхнений. Йому сьогодні виповнилося сорок років.

Тетяна озирнулася навкруги і не зрозуміла, що це таке відбувається.

– А де всі? – здивовано запитала вона, очікуючи побачити купу гостей, друзів, родичів.

Руслан посадив її за стіл і налив келих ігристого.

– Крім тебе мені ніхто сьогодні не потрібний, – сказав він і поцілував її у щічку.

Вона повернулася до нього, обійняла за шию і привітала, вручивши подарунок – витончені золоті запонки й шпильку на краватку з гравіюванням його ініціалів. По очах було видно, як йому сподобалася її увага.

– Я за кермом, Руслане, – сказала вона нарешті, відмовившись від ігристого.

– Не хвилюйся, поїдемо на таксі, а паркування тут добре охороняється.

Тетяна посміхнулася його передбачливості, підняла келих і сказала:

– За тебе, любий. З днем народження! Нехай збудуться всі твої мрії й здійсняться найграндіозніші плани.

– Дякую. Але план у мене один. Я хочу сім’ю, дітей. Я хочу, щоб ми одружилися. Виходь за мене?

Тетяна остовпіла. Вона дивилася на Руслана широко відкритими очима, а він на неї незрозумілим поглядом.

– Я щось не те сказав, Тетянко? – спитав він нарешті.

– Руслане, ми не за цим сюди прийшли. Чи не так? Я просто не готова до цієї розмови. Давай відкладемо на потім. Я прошу тебе!

– Як скажеш, – відповів він трохи невдоволено, і вечір був дещо зіпсований.

Тут тільки вона зрозуміла, навіщо букет троянд на столі, але вона нічого не могла з собою вдіяти. Заміж іти вона просто не готова!

– Руслане, послухай. Не ображайся, я не хотіла зіпсувати тобі свято, правда. Просто цієї розмови я не очікувала. І взагалі, хіба нам так уже погано разом?

– Ні, нам разом просто чудово. Тому я й зробив тобі пропозицію, Тетянко.

– Дай мені подумати, гаразд?

Після вечері Руслан відвіз її додому, але, бачачи її стан, запропонував піднятися і допомогти.

– Голова турбує цілий день, – поскаржилася вона. – Трохи відпустило, а зараз знову…

– Візьми лікарняний, – сказав Руслан, поклавши її в ліжко і роблячи приємний розслаблюючий масаж.

– У мене вихідні до понеділка. Ти знаєш, мені мама наснилася минулої ночі, дуже плакала. Я хочу з’їздити до неї на могилку, серце не на місці.

Руслан трохи помовчав і запитав:

– Щось мені підказує, що мене ти із собою не запрошуєш, так?

– Вибач, просто це дуже особисте.

– А де ти ночуватимеш? В готелі? Твій брат продав батьківську квартиру.

Він усе ще сподівався приїхати на вихідних і знайти її в цьому селі, до якого всього години три на машині.

– У тітки Марії, маминої сестри. Не хвилюйся за мене. Я повернуся в неділю.

На тому вони й розлучилися. Але Руслан все ж таки сказав на прощання:

– Ти обіцяла подумати. У тебе буде час…

…Тетяна зателефонувала тітці, попередила про приїзд і лягла спати, і моментально заснув.

На машині вона вирішила не їхати. До того ж, вона залишилася біля ресторану, і Руслан обіцяв забрати її. Все ще йшов дощ, було похмуро і якось неприємно. Така сама погода була і в її селі, коли вона зійшла з електрички.

А на вокзалі її несподівано зустрів Віктор із букетом квітів.

– Оце сюрприз! Ти звідки тут? – запитала Тетяна.

– Тітка сказала, що ти приїжджаєш. Ось я й зустрів. Зараз одразу ж до неї на обід ідемо, вона чекає.

Як же ж Тетяна була рада бачити брата! А вдома їх зустріла радісна тітка. Обід був дуже смачним, як завжди у тітки Марії. Це вона пам’ятала змалку.

Наступного дня вони з Віктором вирушили на цвинтар удвох. Могилки батьків були доглянуті, дякувати Віктору з тіткою Марією. Навколо було тихо, жовте листя ранньої осені шелестіло під ногами.

Сонячне світло, пробиваючись крізь гілки дерев, довгими відблисками лягало на надгробні камені старого цвинтаря. Вони мовчки сиділи, думаючи кожен про своє, і брат заговорив:

– Тетянко, ти не тримай образи на батька в душі. Відпусти. Я знаю, що тобі було нелегко з ним. А ми ж теж часто сварилися, особливо після твого від’їзду. Але в глибині душі він не був злою людиною. Просто строгим надміру.

– Знаєш, Вітю. Я вже давно відпустила і образи, і сварки. Я його забула. А точніше своє дитинство з ним. Але через нього я переживаю тепер створити сім’ю, переживаю, що буду такою ж, як він, дратівливою і…

Вона не договорила, сльози підступили… Брат обійняв її за плечі.

– Не думай про погане, сестричка. І ось що… Твоя частка від продажу квартири у банку. Я дзвонив, ти не відповідала, не знав, як повідомити тебе. Тітку Марію просив, а вона сказала, що розбирайтеся самі.

– Моя частка? – здивувалася Тетяна. – Ти серйозно? Та батько ж тобі все заповів.

– Але ж нас двоє у батьків. Я вирішив, що так буде справедливо. І він перед відходом сказав: «Тетяну не губи, сестру свою. А нас обох Бог простить…».

Тетяна міцно обійняла брата, пригорнула до себе і тихо заплакала.

Всю дорогу додому вона згадувала своє дитинство, яке не здавалося їй таким безрадісним. Брата, який заспокоював її після великих сварок з батьком – мамі цього не дозволялося. То може це й загартувало її, допомогло стати на ноги і стати людиною?

Так, вона вибачила батька після цієї поїздки. Ще тепліше почала думати про маму, яка часом заступилася за дочку. Дякувала братові, який завжди поважав і любить її.

Так, то була її сім’я. І правий батько: Бог їм суддя і Бог всіх простить. У її житті настав переломний момент…

…Руслана вона помітила здалеку. Він стояв з квітами і виглядав її в натовпі людей. Тетяна кинулась до нього з радісною усмішкою на обличчі. Він обійняв її і спитав:

– Все добре? Ти чого така загадкова? Хочеш мені щось сказати?

– Хочу! Хочу сказати ТАК, Руслане! Давай одружимося і створимо хорошу дружну родину. Я дуже люблю тебе…

Не було слабості, не було туги на серці. Згадувався милий брат Вітя, добрі очі тітки Марії, а за плечі її тримав, міцно пригортаючи до себе, найкращий чоловік на світі, її майбутній чоловік…

І всі разом вони вилікували її душу, позбавили страху минулого і вселили надію на щасливе майбутнє…

КІНЕЦЬ.