Наша сім’я не була не нормальною у загальноприйнятому розумінні цього слова. Батьки не пили, працювали, в будинку завжди була їжа, а в мене одяг.

Але моїм вихованням батьки майже не займалися. Самі вони це пояснюють тим, що мене привчали до самостійності. Тільки надто жваво вони взялися за це.

Якщо я забилася, то мене ніхто не біг втішати та з’ясовувати, що сталося. Коли я помилялася, отримувала ляпас і мене відправляли думати над своєю поведінкою.

Одягатися в садок я мала сама, мама тільки покрикувала, а щоб не спізнюватися, швидко вдягала мене у верхній одяг і тягла в сад. Як я встигла одягнутися, її не дуже хвилювало. Я ж сама винна у своїй незграбності. Мені потім нянечка в садку допомагала правильно все поправити, зав’язати та застебнути.

Вірші зі мною не вчили, лише кілька разів прочитували вголос, а далі я мала сама якось це запам’ятати. Не запам’ятала – мої проблеми.

До школи мене тільки будили. Одягатися, готувати собі сніданок і збиратися я мала сама. Ніхто мене з тарілкою каші та чаєм на кухні не чекав.

– Дивись і навчайся, тобі ніхто не забороняє. Раніше діти у твоєму віці батькам вже на повну допомагали, а тобі досі соплі витирати доводиться, – говорила мама.

Тож з першого класу я сама готувала собі сніданок. В обід сама приходила додому, розігрівала суп на плиті, сама сідала за уроки, які батьки навіть не перевіряли.

Чим старша я ставала, тим більше у мене було обов’язків. Я мала сама стежити за чистотою свого одягу, сама його прасувати, підготувати продукти, щоб мама ввечері готувала вечерю, а потім і вечерю готувала сама.

Одяг мені купували, який самі вирішать, головне, щоб розмір підходив. Мені завжди казали, що я ще жодної копійки не заробила, щоб мати якесь право голосу. Жодної допомоги з навчанням не було. Якщо я щось не розуміла, то це були суто мої проблеми. Є школа, підручники, а батьки не збиралися витрачати на це час.

– Ти вчишся для себе, а не для нас. Хочеш потім підлогу мити – продовжуй лінитися, – відповідали батьки на моє прохання чимось допомогти.

Потім мені було сказано, що випускний мені оплачувати не збираються, тож, якщо я хочу свята, то мушу якось сама на нього заробити. Як я це зроблю, батьків не цікавило.

Вони й з подарунками не морочилися, вважаючи достатнім те, що вони мене годують, одягають і взувають. Та й лікують іноді. Це вже були подарунки.

На випускний я не заробила. На гарну сукню та ресторан мені грошей не вистачало, а йти в тому, на що вистачало, я не хотіла, з мене і так у школі потішалися з-за одягу.

Зі вступом мені ніхто допомагати не збирався. Батьки відразу сказали, що я закінчую школу, а далі вже житиму сама, як вийде.

Можу вчитися, можу не вчитися, але вони оплачувати нічого не збираються, це ж моє життя, мені й розбиратися з проблемами. Чи не здивували, якщо чесно.

Я не стала вступати, тому що не розуміла, на що я житиму, стипендії мені явно не вистачить на одяг, їжу, ліки та інше.

Пішла працювати, почала відкладати гроші, але багато відкласти не виходило, бо батьки почали вимагати віддавати частину за комуналку та продукти.

– Ти вже доросла. Ми тебе що до старості годувати будемо?

До вісімнадцяти років я жила з батьками, а потім з’їхала туди, де я не буду в ролі прислуги та завжди всім зобов’язаною. Зняла кімнату, почала жити окремо. Нарешті я почувала себе вільною і жила в тому психологічному комфорті, якого в мене ніколи до цього не було. Заплатила за кімнату, купила продукти – живи на втіху, ніхто тебе не чіпає.

Коли я переїхала, спілкування з батьками само собою згасло. Я не телефонувала, вони не телефонували, так і перестали спілкуватися. Тільки на свята одне одному повідомлення надсилали.

Мене не запрошували в гості, не цікавилися моїми справами, а потім я втратила телефон, зникли номери батьків. Можна їх знайти, але я не стала цього робити.

Десять років взагалі не спілкувалися, поки батьки самі якось не знайшли мій номер. Подзвонила мама і розмовляла так, ніби ми востаннє спілкувалися минулого тижня.

Сказала, що вони з батьком ремонт затіяли, я маю приїхати та допомогти. Я запитала, якого це дива я маю приїжджати та допомагати. Мати відповіла, що вони мене взагалі виростили, я їм винна.

Виростили? Я матері вперше висловилася з приводу того, як мене ростили. Мінімум участі в моєму житті все сама, а якщо не виходить, то це мої проблеми.

– Ми хотіли, щоб ти виросла самостійною, а не трималася все життя за нас, – пояснила мама, яку мій монолог не вразив.

Ну, вітаю, я виросла саме самостійною і зараз зовсім не тримаюсь за них, мені на них взагалі начхати. У мене не було нормальної сім’ї, а все їхнє виховання в мені самостійності – просто небажання займатися дитиною.

Не вважаю, що я батькам щось винна. Вони самі взяли на себе зобов’язання, коли мене народили, мінімум цих зобов’язань вони виконали. Душу в мене ніхто не вкладав, тож я тепер відповідаю тим же.

КІНЕЦЬ.