З самого дитинства мама завжди вважала, що ми з братом маємо робити так, як вона сказала. Батька мало цікавили наші справи, він, прийшовши з роботи, весь вечір просиджував перед телевізором або читав газету.

Навіть коли я підросла, мама ніколи не питала, чи подобається мені одяг, який вона купувала чи ні. Купувалися завжди, на її думку, практичні речі.

Брат був молодший за мене і з ним взагалі ніхто не церемонився. Батьки вважали, що ми одягнені та ситі і цього достатньо.

Ми ніколи не мали такого спілкування, як в інших сім’ях. Коли я іноді приходила до подруги, вони разом обідали, обговорювали сімейні справи, діти розповідали про свої проблеми.

Завжди за стіл запрошували мене, розпитували, як справи, як навчання. Вдома у нас навіть святкових спільних вечерь не було, кожен сам собою.

Я завжди мріяла, що коли буду мати свою сім’ю, то буде все не так. Зате з братом ми були дуже дружні.

Він молодший за мене на п’ять років, і я завжди намагалася допомогти йому з уроками. Якщо він мав проблеми в школі, ми ніколи не говорили батькам.

Зараз у нас із братом уже свої сім’ї ми, як і раніше, спілкуємось. Навіть гроші одне одному позичаємо при необхідності, щоб не звертатися до банків.

У вихідні виїжджаємо на природу, всі свята проводимо разом, особливо Новий Рік. До батьків їздимо по черзі, щоби щось допомогти або привезти продукти.

Вони ображаються, що ми мало приділяємо їм уваги, не привозимо на канікули дітей. Нами, як вони кажуть займатися, вони не мали часу, а з онуками вони більше проводитимуть час.

Але для мене вони, як чужі люди, і я не можу з цим нічого вдіяти. Розумом я розумію, що не права, але не можу нічого з собою вдіяти.

КІНЕЦЬ.