Щороку донька із зятем привозили Оксану Петрівну на ціле літо пожити на дачі.

-Мамо, може тобі важко на тижні без нас тут із хазяйством справлятися? Хочеш, я тітку Катю запрошу погостювати, тобі на підмогу? – запропонувала донька.

-Тамара, перестань! Яке хазяйство, про що ти? Навіщо когось турбувати? Бульйон собі зварити, і картоплю почистити я ще поки що в змозі.

Та й вам до приїзду в п’ятницю я завжди оладок насмажу.

А як огірочки молоденькі підуть – малосольне зразу засолю, з кріпчиком, та з часничком.

Твій Василь ой як шанує мої огірочки малосольні! А у тітки Каті своя дача є, що їй їхати звідти?

Я ще поки ого-го, всього вісімдесят три роки!

-Мамо, тільки нічого на городі не роби, – вступив у розмову зять. – Я грядки і квіти полив. На тижні заскочу, у мене замовлення поряд буде. А ти, мамо, бережи себе, відпочивай!

Зять Оксани Петрівни був дуже душевний. Хоч і проста людина, а краще за всіх учених.

Раніше він таксистом працював. А нещодавно в кредит вони з Тамарою машину купили.

Василь не просто водій, а приватний підприємець. Замовлення бере, кому меблі відвезти, кому що.

У неділю ввечері дочка і зять поїхали.

І Оксана Петрівна залишилася сама. Раніше до сусіднього будинку подруга її давня Марія Павлівна на літо приїжджала. А цього року поки що не приїхала – заслабла. З нею, звичайно, веселіше було.

Але нудьгувати Оксані Петрівні не довелося. Через день вона прокинулася від дзвінкого дитячого голоска, який долинав з ділянки Марії Павлівни.

Оксана Петрівна застигла від здивування.

-Дивно. Звідки тут діти? – подумала жінка.

Вона визирнула у вікно – по травичці бігала дівчинка років семи.

-Оксано, ти що наробила? Ти навіщо листочків з полуниці назбирала?! Я ж тобі показала де бур’яни ростуть!

-Ну, мамо! Вони ж однакові, ці листочки, – і дівчинка знову застрибала по траві.

-Оксано, швидко вези сюди тачку з гілочками! Та не туди, в інший бік, ну що ж ти така в мене!

-Оксано! Скоро вже дядько Геннадій приїде, іди переодягнись, – голос звучав роздратовано. – Ти бачиш, я готую обід, не встигаю! А тут ще ти все псуєш!

-Мамо, я не хочу, щоб він приїжджав! – дівчинка змінилася в обличчі. – Поганий він, недобрий! А коли приїде тато?

-Припини так говорити, йди додому, Оксано, чуєш? – сказала мама. – Тато не приїде, я тобі вже це пояснювала! Давай, йди швидко!

Оксана Петрівна відскочила від вікна – незручно, якщо її помітять.

-Треба ж, дівчинку теж Оксана звуть, як і мене, – подумала жінка.

Вона зварила собі курячий бульйончик. Підігріла на сковорідці шматочки білого хліба і налила бульйон у чашку.

З маленького диванчика біля столу на веранді сусідню ділянку була добре видно. Ось під’їхала машина. Видно приїхав той самий дядько Геннадій. Молода жінка радісно зустріла його. А де ж дівчинка, де Оксана?

Оксана Петрівна навіть забула, що розпочався її улюблений серіал. Так вона задивилася на чуже життя у віконце.

Після обіду їй зателефонувала Марія Павлівна:

-Доброго дня, Оксаночко Петрівна

-Доброго дня, Маріє Павлівно! А я вже сама вам збиралася дзвонити. Дізнатися хотіла, хто це на вашій дачі живе, та без вас господарює?

-Та це зятя мого Тетянка, племінниця. Попросилася на місяць у відпустку на свіже повітря на дачі пожити.

Дівчинка у неї, з чоловіком вона розлучилася, ну я й пустила, поки заслабла. Нехай погостюють, а що, заважають тобі?

-Та ні, Маріє Павлівно, це я так поцікавилася, для порядку, вас то немає, – Оксана Петрівна поговорила з подругою про погоду, про те, про се, і розпрощалася, побажавши їй швидше одужати.

Треба ж, дивно як. Дівчинку як і мене Оксана звуть. І мати у неї Тетяна – як і мою звали! Мало того, коли моя мама з татом розлучилися, у неї теж був коханець. Дядько Геннадій звали. Дивовижний збіг!

Наступного дня Оксану не було ні чути і не видно. На ділянці господарював чоловік, який приїхав. Спочатку косив траву. Потім витяг з сараю мангал, заклав вугілля. Мати Оксани, Тетяна, раз у раз гукала:

-Геночка, принести пінного? Геночка, а шампури в тебе? – вони смажили шашлики, голосно грала музика, але Оксана так і не з’явилася.

Тільки ближче до вечора Оксана Петрівна почула якісь дивні звуки з боку сусідів і вийшла подивитися.

Біля їхнього сітчастого паркану плакала Оксанка.

Оксана Петрівна підійшла ближче:

-Агов, привіт, це хто ж тут так плаче? – тихо запитала Оксана Петрівна.

Оксана застигла від несподіванки:

-А ви хто?

-Я сусідка, мене Оксана Петрівна звуть. А тебе як?

-І мене Оксана, – здивувалася дівчинка.

-А чого плачеш, Оксано, що трапилося?

-Нічого, – відвернулася дівчинка.

-Не хочеш не кажи…

-Дядько Геннадій. Він недобрий, я не люблю його. А мама… Вона добра. Але їй він подобається, вона своє особисте життя влаштовує. Вони з татом розлучилися. Бабуся сказала, що через нісенітницю розлучилися, – Оксана притулилася до паркану, і ледве чутно прошепотіла:

-А ви знаєте, він і з мамою свариться. А потім пробачення просить. Мама знову пробачає, – і Оксана знову заплакала. – Я хочу, щоб тато повернувся і все було, як раніше!

Оксана Петрівна доторкнулася до плеча дівчинки через сітку огорожі:

-Ти тільки не плач, Оксаночко, сльозами тут не допоможеш! Чуєш мене?

-Чую, – схлипнула дівчинка. – А що мені робити?

Боже, як же так може бути? Адже у моєму дитинстві саме так і було! Мама розлучилася з татом через непорозуміння. Потім цей дядько Геннадій… Дежавю якесь!

-Ти тільки не плач, – Оксані Петрівні було дуже шкода Оксану, адже вона розуміла її, як ніхто інший.

-Не плач, треба повернути тата, і все буде добре. Я тебе навчу, як це зробити. А як твого тата звуть?

-Петро.

Оксана Петрівна застигла від здивування.

-Та що ж це таке? Як дивно.

Вона ніби бачить своє минуле, правда Оксана на неї зовсім не схожа. Але всі імена збігаються, і події теж.

-Подзвони своєму татові, і попроси, щоб він приїхав

-У мене немає телефону. І вони дуже посварилися. Мама сказала, щоб він не ліз у наше життя, – Оксана сумно опустила голову.

-А ти пам’ятаєш його номер? – запитала Оксана Петрівна.

Їй дуже хотілося допомогти дівчинці і її мамі вибратися з цієї історії.

-Я дам зараз телефон, і ти подзвони татові! Скажи, той дядько свариться, що ти хочеш, щоб він приїхав і забрав тебе і маму! Чуєш? – Оксана Петрівна швидко, наскільки це може зробити жінка похилого віку, сходила в будинок і принесла телефон і дала його Оксані:

-Дзвони, я підкажу адресу!

Оксана набрала номер:

-Тату, це я, Оксана. Тату, я, – дівчинка затихла, і подивилася на Оксану Петрівну. – Я.., Ми з мамою… Тато, до мами знову дядько Геннадій приїхав і свариться…

Оксана Петрівна кивнула їй, мовляв, хай приїде!

-Тату, приїдь, забери мене звідси, забери мене, і маму.

Оксана Петрівна не чула, що казав тато дівчинки, але та повторила в слухавку адресу, яку їй назвала жінка.

-Ну, що він сказав? – запитала вона дівчинку, коли та повернула їй телефон. – Приїде?

-Так, він сказав – виїжджаю!

-Добре, тепер давай чекати!

Вони стояли хвилин сорок, тихо перемовляючись через сітчастий паркан.

Літня жінка і маленька дівчинка з одним ім’ям та дуже схожою долею.

Нарешті почувся звук машини, що під’їхала.

В цей же час знову пролунав голос мами:

-Оксана, ти де, йди до мене…

-Де твоя дочка, вона зовсім не слухається, – це вийшов на ґанок дядько Геннадій.

Оксана мовчки дивилася на Оксану Петрівну.

-Тссс, стій і мовчи, гаразд?

У цей час із машини вийшов міцний приємний чоловік.

-Тату, – прошепотіла Оксана.

Тетяна в сльозах побігла і обняла колишнього чоловіка.

Оксана одразу вискочила, і зі словами:

-Тато приїхав, – побігла до батька.

Всі троє обнялися, і так і зайшли у хату.

Оксана Петрівна налила чай і повернулася до вікна, не вмикаючи світло.

Вона бачила, як Геннадій, щось бурмочучи, сів у свою машину, і ліг там спати. Він явно добряче погульбанив…

А у вікнах будинку ще довго світилося світло. І Оксана Петрівна дуже сподівалася, що все налагодиться.

Рано-вранці машини Геннадія вже не було. Мабуть, він поїхав.

Надвечір поїхали й тимчасові сусіди, всі разом на татовій машині.

Оксана прочитала молитву, дивлячись їм услід, і триразово перехрестила машину:

-Щастя тобі, люба Оксана. Сподіваюся, тепер твоє життя повернеться у своє русло, і ти будеш щасливою.
Ти не житимеш з вітчимом, який переконує маму, що треба суворо виховувати дочку для її ж блага. І який свариться з мамою. Твоє життя буде таким, яким воно могло б бути в мене…

Оксана Петрівна зітхнула і відійшла від вікна. А потім вирішила заварити неміцну каву.

Подзвонила донька Тамара:

-Мамо, ну ти як? Як себе почуваєш? Тобі не нудно? Ми вже незабаром приїдемо. Телевізор працює, серіали дивишся?

-Томочко, у мене все чудово. Мабуть свіже дачне повітря робить чудеса. А серіали? Так, дивлюся. Хоча знаєш, життя іноді набагато цікавіше за всі серіали.

-Мамо, зв’язок поганий, не зрозуміла, що ти сказала?

-Тамарочка, все добре, я чекаю на вас із Василем. Якщо онуки зберуться сюди, буду дуже рада.

Млинців напечу до вашого приїзду, як і обіцяла. Цілую, доню, поки що, до зустрічі. У мене все просто чудово…

Пізніше на дачу все-таки приїхала нерозлучна подруга Оксани Петрівни Марія Павлівна.

Жінки просто не могли ніяк наговоритися, перескакуючи з одного на інше.

-Маріє, а як твої родичі, що тут жили недовго? – запитала Оксана Петрівна.

Їй не хотілося говорити про свою участь, мало що там трапилося далі.

-Ой, Оксана, ти навіть не уявляєш, буває ж так! Тетяна виставила свого залицяльника, Генку цього, і повернулася до чоловіка.

Знову розписалися, донька, кажуть, щаслива ходить, дуже вже вона переживала. До речі, доньку звуть, як тебе.

-Ну, дай Бог, – сказала Оксана Петрівна. – Дай Бог тобі щастя, Оксано.