Коли ми з Наталкою зіграли весілля, її мама та мої батьки відразу активізувалися і почали бажати нам онуків. Хоча ми із дружиною планували кілька років пожити для себе.
На кожне сімейне свято старше покоління співало одну й ту саму пісню під назвою “коли ви вже заведете дитину”.

Ми з Наталкою пояснювали, що це не так просто. Ми тільки переїхали до старої квартири без ремонту. Для початку треба привести її у більш-менш нормальний вигляд, треба зрозуміти, чи потягнемо ми без шкоди для сімейного бюджету платіж за іпотекою. І, звісно, роботу ніхто не скасовував.

Батьки начебто й розуміли наші аргументи, але розмови про онуків не припиняли. Особливо після того, як ми нарешті закінчили ремонт.
– Зараз ви ще молоді, – казала теща.

– І то, Наталці вже двадцять вісім. Треба дитину планувати. А там що далі, то складніше буде.

– Тим більше ви ж не самі, – підхоплювала моя мама.

– Он у вас бабусі та дідусь у чергу вставатимуть, щоб з дитиною посидіти. Навіть і не помітите, що навантаження побільшало.

І ми з дружиною піддалися на вмовляння. За рік у нас з’явилася Софія, наша донька. Тільки того, що обіцяли батьки, не сталося.

Так, вони періодично заходили до нас. Але не частіше ніж раз на місяць. І буквально на кілька годин. Я працював, тому дружині доводилося справлятися з усім майже самій. Як ми пережили цей час, я й досі не розумію.

Але ще страшніше стало, коли за рік Наталка зрозуміла, що знову чекає дитину. Ми влаштували сімейну нараду. Я і дружина більше схилялися до того, щоб позбутися дитини. А батьки почали протестувати.

Я нагадав, що вони обіцяли допомагати нам із першою дитиною, а за підсумком – нічого. А з двома ми точно не впораємось. Вони довго радилися і за підсумками вирішили, що мама Наталки поживе з нами спочатку після появи дитини. І моя мама приходитиме не рідше двох разів на тиждень.

За такої умови ми залишили дитину. Незабаром у нас з’явився Марк. Цього разу батьки дотрималися своєї обіцянки. Теща прожила у нас цілих три місяці. Більше не витримала. Потім вона приходила тричі на тиждень, чергуючись із моєю мамою, яка теж почала бувати через день.

У сумі їх вистачило на півтора року, а потім батьки повернулися до звичного режиму – одне побачення на місяць. Ні, звичайно, дуже дякую за допомогу. Але коли вони вмовляли нас завести дітей, то обіцянок давали в сотні разів більше.

Зараз наші діти підросли та полегшало з ними. Софії виповнилося сім років, а Марку – п’ять. Начебто той час, коли дітей вже можна спокійно залишати у старшого покоління надовго.

Тільки ось мама Наталки знайшла собі кавалера і поїхала жити до нього в інше місто. Місця у нього там небагато, і приймати онуків у новому будинку теща поки що не готова. Тоді я натиснув на своїх батьків.

– Ви самі у нас стільки років просили онуків, – сказав я.

– Будь ласка, користуйтесь! Ми з Наталкою на новорічні канікули їдемо в Карпати до друзів. А ви посидите із Софою та Марком.

Мама з татом ніби навіть із радістю прийняли онуків. Ми з дружиною нарешті вперше за сім років змогли нормально провести час удвох і повноцінно відпочити.

Тільки коли повернулися, мої батьки влаштували справжню істерику. Вони заявили, що більше ніколи в житті ні на хвилину не залишаться наодинці зі своїми онуками. Що Софа та Марк жахливо поводилися всі новорічні канікули.

Ми почали з’ясовувати подробиці. Виявляється, маленькі діти, жах, не сиділи тихо, якщо їх про це просили. Не хотіли дивитися з дідусем серіали, а просили включити мультики. Відмовлялися їсти бабусині каші та супи, а просили макарони, сосиски та солодощі.

Загалом поводилися як нормальні діти. Тільки для моїх батьків чомусь це стало сюрпризом. Мабуть, вони розраховували, що ми привеземо їм милих слухняних лялечок, з якими можна грати, і які робитимуть усе, що бабуся з дідусем скажуть.

Ми з дружиною трохи шоковані. Думали, що після цієї поїздки зможемо частіше залишати Софу та Марка батьками, але тим не потрібні справжні, живі онуки, якщо вони поводяться не так, як хочеться моїй мамі та татові.

КІНЕЦЬ.