Цікава метаморфоза відбулася нашій сім’ї. Як тільки я перестала давати мамі та сестрі грошей, мене якось швидко викреслили зі списків бажаних гостей.

Мабуть, моя цінність для сім’ї тільки в цьому й полягала: я завжди відповідала за матеріальний добробут сім’ї. Хоча раніше цього не помічала.

У нас із сестрою різниця в чотири роки, я старша. Тати у нас різні, але ні я, ні вона своїх рідних батьків не пам’ятаємо. Вітчима я пам’ятаю, але він пішов від нас, коли сестрі було всього два роки.

Жили ми важко. Мама працювала, але двоє дітей, тати яких ніяк не прагнули надавати допомогу, вимагали пристойних грошей.

Особливо сестра, яка постійно хворіла. Мені здається, вона перехворіла на всі види дитячих хвороб, мама з нею на лікарняних сиділа регулярно.

Бачачи таке плачевне фінансове становище сім’ї, я після дев’ятого класу пішла зі школи, вступила до технікуму і почала підробляти.

Мама влаштовувалась мити підлогу, а я виконувала цю роботу. Полегшало жити, хоча б було не страшно, якщо мама сама хворіла або сестра знову потрапляла до лікарні.

Ось так і повелося, що я почала приносити в сім’ю гроші. Відучилася в технікумі, пішла працювати за фахом – кухарем. Почала приносити додому ще й їжу.

Сестра закінчила одинадцять класів, вступила до університету, а я продовжувала тягнути сім’ю, бо мама скаржилася, що їй не підняти дочку-студентку.

Заміж я вийшла у двадцять шість років. Переїхала до чоловіка, ми почали працювати разом, він також кухар. Заробіток дозволяв мені й надалі підтримувати маму та сестру.

Я ніколи не скупилась на подарунки, ніколи не відмовляла, якщо мама просила грошей. І ремонт я їм оплатила, і на море відправила, про дрібніші покупки і говорити нема чого.

Мені здавалося, що у нас дуже теплі стосунки. Мені завжди були раді вдома, мама та сестра самі дзвонили, щоб дізнатися, як у мене справи, як здоров’я.

Все йшло своєю чергою, поки ми з чоловіком не вирішили відкрити своє кафе. Це задоволення не з дешевих, тож довелося влізти у кредит.

Поки що у нас все в процесі становлення і всі гроші йдуть саме туди. Ми з чоловіком домовилися не говорити рідним про свій задум, от усе зробимо, тоді покличемо їх на відкриття, буде сюрприз.

Я й не почала говорити своїм. Коли вкотре в мене попросили грошей, то я, напевно, вперше відмовила, бо грошей таких у мене просто нема: все в роботі.

Мамі я сказала, що в мене на роботі проблеми, тому поки що нічим не можу їм допомогти. Мама якось без ентузіазму питала, наскільки все серйозно, і закруглила розмову.

Через пару днів передзвонила сестра, у неї теж було питання про гроші, вона отримала таку саму відповідь, що почула мама. Сестра навіть не поцікавилася, що там на роботі, просто запитала, коли все прийде в норму.

Дзвінки ставали дедалі рідше, іноді з мого номера не брали слухавку. Якщо раніше мене кликали на вихідних у гості на чай, то тепер розмова закінчувалася “ну, гаразд, нема коли мені”.

Я не сліпа, бачу, що діється. Чоловік мій стан помітив і сказав, що навіть радий, що так все вийшло, він давно помітив, що з мене рідня просто тягне гроші.

– Ти постривай, зараз про кафе дізнаються, знову станеш улюбленою донечкою та сестричкою, – усміхається чоловік.

А мені так не хочеться. Я вже розчарувалася у своїх родичках. Вважала їх найближчими людьми, а вони зі мною спілкувалися лише через гроші. Навіть не спитали, що в мене там із роботою, може, потрібна допомога? Ні, зрозуміли, що найближчим часом грошей не буде і заспокоїлися.

Вже не хочеться запрошувати їх на відкриття кафе, хоч це і обіцяє нормалізацію стосунків. Навіщо такі стосунки взагалі потрібні? Або я гаманець, або я їм не потрібна.

Не розумію тільки одного: а чому я раніше такого ставлення до себе не помічала? Чоловік каже, що просто звикла так жити, а я не розумію, як могла бути такою сліпою.

КІНЕЦЬ.