– Та як мені тепер жити далі? – схлипуючи, шепотіла Яна.

– Ось потрібна мені була ця правда? Чому він просто не обманув? Тоді було б не так важко.

– Яно, спробуй відпустити ситуацію, – умовляла сестру Ганна.

– Так, твій чоловік виявився … вкрай непорядним, – ледве підібрала слова дівчина.

Якби її з дитинства не привчили, не вживати погані слова, зараз у її промові цензурними були б лише прийменники. – Але тобі треба подумати про дітей! Їм ще важче!

Подумай! Ще вчора тато їх любив, на руках носив, а сьогодні зібрав речі та пішов, нічого не пояснюючи. Хлопчики вже досить дорослі і всі чудово розуміють.

– А як я можу стати їм опорою, якщо сама не знаю, що робитиму? Я повністю розчарована! – сльози набирали обертів. Ганна навіть подумувала викликати швидку, бо такий стан сестри дуже хвилював її.

– Мені не хочеться…

– Так, стоп! Викинь ці думки з голови!

– Дівчина всерйоз занепокоїлася.

– Про себе думати не хочеш, життя не дороге? Так зосередься на синах! Їм потрібна мати, яка оточить їх турботою!

– Тобі легко говорити, тебе ж не кидали… Отак підло! Сказавши, що десять років одруження були помилкою!

В Ганни вже руки опускалися. Як переконати сестру в тому, що на розлученні життя не закінчується? Що треба мирно розлучитися, і рухатися далі?

Добре, що, дізнавшись про те, що сталося, з іншого міста терміново приїхала мама дівчат. Тамара, бачачи в якому стані перебувають її доньки (одна плаче, а інша переживає), взяла ситуацію в свої руки.

Ганну відправили додому, заспокоїтися, так би мовити, заразом попросила доглянути хлопчиків. Їм не потрібно бачити маму у такому стані. А ось Яну жінка почала приводити в себе.

З чого все почалося? Дуже просто, одного “прекрасного” вечора Андрій прийшов з роботи якийсь похмурий і розсіяний. На розпитування нічого не відповідав, дивився в порожнечу, ніби нікого не бачив навколо. А потім раптом видав:

– Яна, нам треба серйозно поговорити. Хлопчики, йдіть до своїх кімнат, вас ця розмова стосується опосередковано. Все, що потрібно, вам потім розповімо.

Хлопчики восьми та дев’яти років відповідно вкрай неохоче виконали прохання батька. Вони навіть спробували підслухати біля дверей, але, отримавши гучну догану, попленталися до кімнати. Діти відчували, що там, за дверима, зараз вирішується дуже важливе питання, і хотіли знати подробиці. Невже буде так само, як у їхнього друга із сусідньої квартири? Коли батьки сильно посварилися та роз’їхалися?

– І що ж за така серйозна розмова?

– За кілька хвилин мовчання, запитала Яна.

– Хлопчики пішли, можеш говорити. Хоча я не розумію, що такого серйозного…

– Я від тебе йду, – різко зупинив дружину Андрій.

– Усі ці десять років були однією великою помилкою. Я ніколи тебе не любив, а одружитися вирішив, щоб поквитатися з коханою  дівчиною, яка мене покинула.

– Що? Помилка? – Невірячи промовила жінка, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

– Я тобі помилка? І наші діти для тебе помилка?

– Діти… Дітей я люблю, не вигадуй, – скривився чоловік, відводячи погляд убік. На народженні спадкоємців наполягав саме він, Яна ж хотіла трохи зачекати.

– Але це не означає, що я маю губити своє життя через це. Хлопчиків я не залишу, платитиму аліменти, даруватиму подарунки, братиму їх на вихідні. Ну, якщо Алла не буде проти, звісно. Не кожній жінці припадуть до душі чужі діти. Тим більше ми хочемо завести свого, спільного малюка.

– Ти чуєш себе? Дітей не кину, але якщо Алла буде проти, брати їх до себе не буду! – передражнила чоловіка Яна.

– Хто ця Алла взагалі така? Що ти готовий викреслити десять років щасливого шлюбу?

– Єдина жінка, яку я любив, люблю і любитиму, – твердо відповів Андрій.

– Ти просто вдало підвернулась під руку, закохана, наївна. Ідеальний варіант для мого плану. Я ж мав показати Аллі, що наше закінчення стосунків для мене нічого не означає? А знаєш, що найсмішніше? Вона теж завжди любила лише мене! І вийшла заміж тільки тому, що я одружився! Розумієш? Якби тоді, десять років тому, я засунув свою гордість туди, де сонечко не світить, ми були б разом! Ми на зло один одному одружилися з абсолютно байдужими нам людьми!

“Він мене ніколи не любив…”

Яна ледве встала. У голові шуміло, перед очима все розпливалося…

“Ніколи… Ніколи не любив…”

А Антдрій, немов не помічаючи стану поки що дружини, продовжив:

– Ми зустрілися нещодавно… Зовсім випадково. І зрозуміли, що обидва помилилися, час би це виправити. Алла все життя мріяла про дитину, але як батька розглядала тільки мене, – натхненно розповідав чоловік.

– Нас сама доля звела!

– А твоя Алла знає, що весь наш бізнес належить моєму батькові? – тихо уточнила Яна.

– І ти розумієш, що як тільки ти подаси на розлучення, то відразу втратиш свою високу посаду? Я такої образи не пробачу!

– Але я потрібен їй будь-який, і з грошима, і без. Та й хорошу роботу для мене знайти не проблема. Чи хочеш сказати, що твій батько напише мені погані характеристики?

– Андрій усміхнувся.

– Ми дорослі люди. І ця ситуація абсолютно звичайна, дуже багато пар розлучаються. До речі, твої батьки теж розлучені і нічого.

– Мої батьки розлучилися за взаємною згодою!

– Яна ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Ну вже ні, вона не принесе чоловікові такого задоволення!

– І так, про гарне місце можеш не мріяти! Принаймні у цьому місті!

Жінка так швидко, наскільки їй дозволяв її стан, попрямувала до кімнати до хлопчиків. Краще вона сама їм все пояснить, чим вони додумаються не зрозумій чого…

********************

Через пару місяців Яна нарешті почала приходити в себе. Постійні розмови з рідними, переїзд у рідну домівку, бесіди з фахівцями… Нехай їй досі було важко та прикро! Нехай! Вона навчиться із цим жити! І наступного разу вона вибере чоловіка, який буде закоханий в неї!

Про Андрія вона мало чула. Йому справді довелося переїхати в інше місто, разом із незадоволеною цим фактом Аллою. Люди казали, що їхнє спільне життя не клеїлося, надто вже різними вони виявилися людьми.

Отак і буває, сумуєш стільки років за людиною, а він виявляється зовсім не таким, як ти собі його уявляв. Але для Андрія шляху назад немає. Він одразу розповів усю гірку правду, закриваючи собі шляхи відступу. Адже просто зраду Яна, можливо, вибачила б…

КІНЕЦЬ.