За 20 років нашого сімейного життя, я своїх свекрів бачила разів 10, не більше. Люди дивуються, коли чують про це, кажуть, що ще ніколи не зустрічали такого. Та коли чують мою сповідь, то ледь не плачуть, адже такі жінки зустрічаються зрідка. Лише родина мене розуміє

З моїм чоловіком ми багато років живемо досить мирно та дружно. Між нами досить таки чудові сімейні відносини, побудовані на довірі, взаємоповазі і турботі. За весь цей час нашого спільного сімейного життя, ми жодного разу серйозно не сперечалися з Анатолієм.

Ми просто не дозволяли ситуацій брати верх над нашими почуттями, завжди старалися розійтися у різні кутки, ніж сперечатися. Але чомусь наші відносини ніколи не влаштовували батьків мого чоловіка.

Так як Анатолій народився та виріс у селі, де провів і все своє дитинство, то його рідні завжди пророкували йому сільську дружину. Але він вирішив ще в ранньому дитинстві, що обов’язково докладе максимум зусиль, щоб виїхати жити з села в місто, адже хотів кращого життя для себе та своєї майбутньої сім’ї. В результаті, йому таки це вдалося на славу.

Коли ми з Анатолієм оголосили усім рідним та близьким про своє весілля, то його мати навіть примудрилася забрати у нього паспорт, щоб ми не змогли подати свої заяви в РАЦС, так не хотіла мене за невістку.

Як вже потім з’ясувалося – вони іншу наречену знайшли – сільська жінка, яка була згодна переїхати до нього в місто. Звичайно, вона була згодна! Ще б пак! Свекруха вважала, що лише жінка з села буде хорошою господинею вдома.

Після такого її вчинку, я з нею спілкувалася дуже мало, ми лише віталися з нею, і то я це робила першою, не тому й все. У підсумку, ми з чоловіком одружені вже 20 років. І за весь цей час я бачилася зі свекрами разів 10 всього і все, вони мене так і не прийняли в свою сім’ю. І то, з великим небажанням і зусиллям над собою.

І ось тепер, коли мати чоловіка залишилася одна і вже не змогла сама господарювати в своїй сільській хаті та на городі, чоловік перевіз її до нас, в нашу оселю.

Я підозрювала, що вона будуватиме мені якісь підступи, але вона вже немолода, тому я подумала, що ми з нею вже якось поладнаємо, бо роки вже не ті у нас обох, щоб сперечатися по дрібницях.

Та все почалося з того, що їй не сподобалося розташування меблів у вітальні нашого будинку, і вона вирішила, що має право все вирішувати на свій розсуд, переставляти, як подобається та зручно саме їй.

Як тільки я зрозуміла, що вона збирається зробити, адже вона попросила, щоб меблі переставив мій чоловік, я чітко і доступно пояснила їй, що в цьому будинку без мене та чоловіка нічого не буде змінюватися. Вона тимчасово передумала, як гадала я.

Наступним кроком було те, що вона висміяла те, як я готую їжу, стала говорити що та як ми маємо їсти. А враховуючи, що вона все життя прожила в селі і тамтешнє харчування ніяк не можна назвати корисним, то мені зовсім не хотілося перетворитися через рік в безмірну жінку, якою є, до речі, вона сама.

Я хоч не хочу сама, але постійно маю сперечатися з матір’ю чоловіка, пояснювати їй щось, доводити постійно, що вона не права, а та й слухати не хоче, тому щоразу у нас все доходить до суперечки. Мати чоловіка не відчуває себе в нас в гостях, вона хоче командувати, як в себе вдома.

Останнім часом моя свекруха взялася за свого сина, вона постійно скаржиться йому, що я її не поважаю, не звертаю увагу на її поради і не хочу готувати їжу, яку вона звикла їсти вдома. Таке мені вже зовсім не подобається.

Я, звісно, розумію, що вона вже жінка поважного віку і все сприймає близько, але я добре до неї ставлюся. Єдине не хочу, щоб через неї ми з чоловіком сперечалися і жили так, як нам скаже свекруха.

Останнього разу, коли вона знову нам дорікала, я спокійно підійшла до неї і сказала, що так, як хоче лише вона, в нашому домі ніколи не буде, якщо щось не влаштовує, може йти, куди захоче. Вона притихла, але ображається на мене тепер.

Можливо, я трохи негарно це все сказала, але це сказано було щиро. Як ще можна пояснити дорослій людині, що не потрібно лізти в нашу сім’ю? Невже був інший спосіб?

Джерело